Вл. Соловйов

 

Говорять, що в надрах російської землі ховається багато природних багатств, які залишаються без уживання й навіть без опису. Це може, звичайно, пояснюватися величезним обсягом країни. Більш дивно, що в невеликій області російської літератури теж існують такі скарби, якими ми не користуємося і яким майже не знаємо. Самим дорогоцінним із цих скарбів я вважаю ліричну поезію Тютчева

Цього незрівнянного поета, яким пишалася б будь-яка література, добре знають у нас тільки нечисленні аматори поезії, величезній же більшості навіть "утвореного" суспільств він відомий тільки по ім'ю так по двох-трьох (далеко не найкращим) віршах, що поміщається в хрестоматіях або покладеним на музику. Я часто чув захоплені відгуки про вірші Тютчева від Лева Толстого й від Фета*; Тургенєв у своїй короткій рецензії називає Тютчева "великим поетом"; Aп. Григор'єв згадує про нього, говорячи про наших поетів, особливо чуйних на життя природи;- але спеціального розбору або пояснення його поезії дотепер не існує в нашій літературі, хоча пройшло вже більше двадцяти років з його смерті. Чудовий твір И. З.

Аксакова є головним чином біографія й характеристика особистості й слов'янофільських поглядів поета. У теперішньому нарисі я беру поезію Тютчева по суті, щоб показати її внутрішній зміст і значення. Насамперед впадає в око при знайомстві з нашим поетом співзвуччя його натхнення з життям природи,- доконане відтворення їм фізичних явищ як станів і дій живої душі. Звичайно, всі дійсні поети й художники почувають життя природи й представляють неї в одушевлених образах; але перевага Тютчева перед багатьма з них полягає в тому, що він цілком і свідомо вірив у те, що почував,- живу красу, що відчувається їм, приймав і розумів не як свою фантазію, а як істину. Ця віра й це розуміння стали рідкі в новий час,- ми не знаходимо їх навіть, наприклад, у такого сильного поета й тонкого мислителя, як Шиллер.

У своєму знаменитому вірші "Боги Греції" він припускає, що природа тільки була жива й прекрасна в уяві древніх, а насправді вона лише мертва машина. Смерть еллінської міфології була для Шиллера смертю самої природи; разом із прекрасними богами Греції зникла й душу миру, залишивши тільки свою тінь у художніх пам'ятниках класичної стародавності: Світлий мир, про, де ти? Як чудесний Був природи радісний розквіт. Ах! у країні однієї чарівних пісень Не втрачений казковий твій слід

Засумуючи, повимерли долини, Погляд ніде не зустріне божества. Ах! від тої живлющої картини Тільки тінь видна ледь. Всіх квітів запашних лад великий Злим диханьем півночі знесений...

................................... Я шукаю по небу, сумуй повний, Але тебе, Силена, немає як немає; Оголошую гаю, кличу у хвилі - Безмовний мій привіт. Без сознанья радість марнуючи, Не провидя блиску свого, Над собою вождя не усвідомлюючи, Не ділячи захвату мого Без любові до винуватця створіння, Як годинники - не жвавий і сир, Рабськи лише закону тяготенья Обезбожен служить мир...

................................ Праздно в мир мистецтва зникли боги, Марні для вселеної тієї, Що, у них не вимагаючи підмоги, Зв'язок знайшла в собі самої. Так, вони вкрилися в область казки, Несучи туди ж за собою Всі величье, всю вроду, всі фарби, А в нас залишився звук порожній*.

Тютчев не вірив у цю смерть природи, і її краса не була для нього порожнім звуком. Йому не доводилося шукати душу миру й сумирно привітати відсутню: вона сама сходилася з ним і в блиску молодої весни, і в "світлості осінніх вечорів"; у сверканье полум'яних блискавиць і в шумі нічного моря вона сама натякала йому на свої фатальні таємниці. І без грецької міфології мир був повний для нього й величья, і вроди, і фарб. У цьому немає ще нічого особливого

Живе відношення до природи є істотна ознака поезії взагалі, що відрізняє її від двоякої прози: житейско-практичної й абстрактно-наукової. У мінути теперішнього поетичного натхнення й Шиллер забував, звичайно, про годинний механізм і про закон тяжіння - і віддавався безпосереднім враженням природної краси. Але в Тютчева, як я вже помітив, важливо й дорого те, що він не тільки почував, а й мислив, як поет,- що він був переконаний в об'єктивній істині поетичного погляду на природу. Як би прямою відповіддю на шиллеровский похоронний гімн мнимо померлій природі служить вірш Тютчева: Не те, що мнете ви, природа - Не зліпок, не бездушний лик: У ній є душу, у ній є воля, У ній є любов, у ній є мову. Зовсім не вище знання, а тільки власна сліпота й глухота змушують людей заперечувати внутрішнє життя природи: Вони не бачать і не чують, Живуть у цьому світі, як у потьмах, Для них і сонця, знать, не дихають, И життя немає в морських хвилях, Промені до них у душу не сходили, Весна в грудях їх не цвіла, При них лісу не говорили, И ніч у зірках німа була; И мовами неземними Хвилюючи ріки й ліси, У ночі не радилася з ними В бесіді дружній гроза... Хто ж правий із двох поетів? Є життя й душа в чи природі ні?

Або, може бути, існують дві істини: одна для поезії, а інша - для науки? Але наука отут ні при чому; вона не відповідає за ті помилкові висновки, які робляться з її достовірних даних у силу однобічного напрямку думки, що возобладали у відому епоху. Наука ніколи не доводила - так по суті дела й не може доводити, що мир є тільки механізм, що природа є тільки мертву речовину. Різні науки досліджують природу вроздріб і знаходять між цими частинами механічний зв'язок; але такої природничої науки, що досліджувала б всесвіт у її єдності й цілості, зовсім не існує, а логіка, обов'язкова й для наук, не дозволяє від аналізу частин і їх зовнішній частичной зв'язку робити остаточний висновок про загальний характер або зміст цілого. Адже й у тілі живої людини всієї його частини й частки зв'язані між собою механічно,- це не заважає йому, однак, бути одушевленою істотою. Ніхто не зважиться затверджувати, що механічний пристрій і дія кістяка, судинної, мускульної й нервової систем, досліджуване точними науками - анатомією й фізіологією,- вичерпують собою весь щирий зміст людської істоти й існування; навпроти, кожний погодиться, що весь цей механізм координованих частин має сенс тільки як знаряддя або засіб вираження й здійснення внутрішнього життя або душі людини*. Точно так само й механізм всієї природи є тільки злагоджена сукупність для прояву й розвитку всесвітнього життя

Точне вивчення механізму найвищою мірою важливо: воно дає людині можливість у відомій мері керувати природними явищами, користуватися ними для своїх цілей. Але ні теоретичний принцип, ні практична користь такого вивчення не становлять ще достатньої підстави, щоб бачити тут всю істину про природу; це, по суті, було б так само * Про відношення життя до матеріальної організації тіла - див. чудові міркування Клода Вернара в його "Загальній фізіології" . дивно, як якби хто-небудь став затверджувати, що для повного й остаточного пізнання людини потрібно тільки розкрити й препарувати його труп. Проти нашого висновку про натхненність людського тіла до натхненності тіла всесвітнього не можна приводити те міркування, що живої людини ми дійсно бачимо як замкнуте ціле в деякій відчутній єдності,- природу ж сприймаємо завжди лише вроздріб. Ясно, що це розходження залежить не від істоти справи, а від причини зовсім умовної - від відносних розмірів того й іншого предмета

Для мікроскопічних очей мухи зовсім не існує цілий гармонійний обрис людини або людської особи з його вираженням, та й для нашого власного ока сама прекрасна й одушевлена особа перетворилася б при мікроскопічному дослідженні в безформну масу грубих тканин і кліток, механічно нагромаджених без усякої закінченості і єдності. Однак, коли я дивлюся на цю особу, як на живе, довідаюся в його обрисах і змінах сліди внутрішнього досвіду й вираження думок, почуттів і бажань, бачу через нього душу й долю цієї людини, то я, звичайно, бачу незрівнянно більше, ніж бачить у ньому сама спостережлива муха, і довідаюся про нього більше повну істину, чим ту, котру міг би довідатися за допомогою мікроскопа. Ніяк не ті волокна й клітки, а саме більше, змістовн і єдине, що я бачу жвавим поглядом,- воно-те і є істина або справжній зміст цієї людської істоти, а те все - тільки матеріал, у якому втілюється, за допомогою якого виражається ця істина або цей зміст

Як тілесна видимість людини, понад анатомічні й фізіологічні факти, говорить нам ще своїми знаками про його внутрішнє життя або душ, так точно і явища всієї природи, який би не був їхній механічний склад, говорять нам у своїй живій дійсності про життя й душ великого миру. Ні логіка, ні сама природнича наука, не дозволяють нам міркувати інакше й протиставляти людини миру як живе мертвому. Для погляду винятково аналітичного - верб самій людині немає живого й цілого істоти, а тільки механічна сукупність матеріальних часток; для погляду ж, спрямованого на повну істину, а не на одну тільки її сторону, є життя й у зовнішній природі. Послідовна думка повинна вибирати між двома положеннями: або ні в чому, навіть у людині, навіть у нас самих, немає одушевленого життя, або - вона є у всій природі, розрізняючись тільки по ступенях і формам. Тому що немає ніякої можливості, залишаючись на науковому ґрунті, відокремити людини щодо цього від іншого миру. Своею телесною організацією, которою обумовлений розвиток його внутрішнього життя, людина належить до тваринного світу, а тварин ніяк не можна виділити з іншої природи й визнати їхніми винятковими носіями життя. Насправді тваринний світ нерозривний пов'язане з рослинним, маючи з ним спочатку одну загальну основу органічного буття, дотепер представля_ ще такими організмами, яких не можна віднести ні до тварин, ні крастениям.

А цілий органічний мир, при всій своїй формальній відмінності, неподільно зв'язаний, однак, і по складу, і по походженню, з миром неорганічним. Затверджувати безумовну грань між цими двома мирами так само, по суті, безпідставно й огидно духу науки, як якби ми визнали безумовну різнорідність між твердим кістяком і м'якими тканинами людського тіла. Немає у всієї вселеної такої прикордонної риси, що ділила б її на зовсім особливі, не зв'язані між собою області буття; усюди існують перехідні, проміжні форми, або залишки таких форм, і увесь видимий світ не є збори роблених речей, а триваючий розвиток або ріст єдиної живої істоти. Глибоке й свідоме переконання в дійсній, а не уявлюваній тільки натхненності природи рятувало нашого поета від того роздвоєння між думкою й почуттям, яким з минулого століття й до останнього часу страждає більшість художників і поетів

Простодушно приймаючи механічний світогляд за всенаукове і єдино наукове, а тому безсумнівне, вірячи йому на слово, ці служителі краси не вірять у свою справу. Як художники, вони передають нам життя й душу природи, але при цьому в розумі своєму переконані, що вона безжиттєва й бездушна, що їхнє почуття й натхнення їх обманюють,- що краса є суб'єктивна ілюзія

А насправді ілюзія тільки в тім, що відбиття ходячих думок на поверхні їхньої свідомості приймається ними за щось більше достовірне, чим та істина, що відкривається в глибині їх власного поетичного почуття. Зрозуміло, що при такому невір'ї самих поетів у свою справу прості смертні привчаються дивитися на поезію (і на художню красу взагалі) як на дозвільний вимисел, і про всяку ідею, що піднімається над житейскою площиною, говорять: "Це тільки поезія!" - розуміючи: "Це дурниця й дрібниці!

" И хто ж, справді, стане надавати серйозного значення тому божеству, у якому самі жерці бачать тільки приємний вимисел? Поети, не верущие в поезію, у яких розум суперечить натхненню і які думають, що істина є тільки одна механіка,- такі поети або повинні бути нещирі, або ж, віддаючись поетичному почуттю, повинні втримуватися від усякої думки, що не завжди можливо й не завжди корисно; коли ж вони починають міркувати, у них виходить відвернена й мертва дидактика, що зовсім не бідує в "мові богів". Тютчев був урятований від такого сумного положення. Його розум був цілком згодний з натхненням, поезія його була повна сознанной думки, а його думки знаходили собі тільки поетичне, т.

е. одушевлене й закінчене, вираження. Справа поезії, як і мистецтва взагалі,- не в тім, щоб "прикрашати дійсність приємними вимислами живої уяви", як говорилося в - стародавніх етикетах, а в тім, щоб втілювати у відчутних образах той самий вищий сенс життя, якому філософ дає визначення в розумних поняттях, що проповідується моралістом і здійснюється історичним діячем, як ідея добра. Художньому почуттю безпосередньо відкривається у формі відчутної краси той же доконаний зміст буття, що філософією добувається як істини мислення, а в моральній діяльності дає про себе знати як безумовна вимога совісті й боргу. Це тільки різні сторони або сфери прояву того самого; між ними не можна провести поділу, і ще менш можуть вони суперечити друг другові

Якщо всесвіт має сенс, те двох суперечних один одному істин - поетичн і наукової так само не може бути, як і двох исключающих друг друга "вищих благ" або цілей існування. Отже, прав був наш поет, коли прекрасне він свідомо приймав і затверджував не як вимисел, а як предметну істину, і, почуваючи життя природи й душу миру, був переконаний у дійсності того, що почував. Переконання в істинності поетичного погляду на природу й цілісність, що випливає звідси, творчості, гармонія між думкою й почуттям, натхненням і свідомістю з - ставляет перевага Тютчева навіть перед таким значним поетом-мислителем, як Шиллер; але, зрозуміло, це не є виняткову перевагу нашого поета або специфічна особливість його поезії. І в новій літературі не всі поети так довірливо, як Шиллер, прийняли механічний світогляд, так легко засвоїли дуалізм Картезия або суб'єктивізм Канта. Багато хто продовжували й продовжують свідомо вірити в дійсність життя й краси, не бачачи в цьому ніякого протиріччя з маятником Галилея або законом тяжіння Ньютона. Між великими європейськими іменами досить назвати Шеллі в Англії й особливо Ґете Вгермании.