Тесцов С. В. Мотивы искушения, греха и раскаяния в романе М. Г. Льюиса «Монах»

Тесцов С. В. Мотивы искушения, греха и раскаяния в романе М. Г. Льюиса "Монах".

 В эпоху Генриха VIII было упразднено 616 монастырей. Реформация подорвала господство римского престола на большой территории Европы, но в период Контрреформации на рубеже XVI.)"готических" романов является этический конфликт, связанный с проблемами преступления и наказания и такими мотивами, как дьявольское искушение и родовое проклятье. Тема искушения имеет в своей основе как фольклорные, так и церковные источники. Через искушение, которое можно рассматривать как влечение к какому-нибудь действию, раскрываются как положительные, так и отрицательные свойства человека.

 Серьезным испытаниям могут подвергаться воля человека, твердость его духа, его нравственные качества. Побудительными мотивами искушения часто выступают зов плоти и т. н. "сатанинское наваждение". Плотские соблазны тесно связаны с духовным миром человека, они коренятся в его природе. Искушения, имеющие дьявольское происхождение, более опасны и губительны. Однако средневековые монахи настаивали на неизбежности и даже на необходимости дьявольских искушений. Они считали, что, если испытания не посылаются монаху, тот не сможет продвинуться дальше в своей вере.)"Монах" методы борьбы сатаны за душу Амбросио, настоятеля капуцинского монастыря в Мадриде, разнообразны и изощренны. Дьявол умело использует любые обстоятельства, проявления слабости характера героя, чтобы подтолкнуть его к греху, ослабить его веру. Испытаниям подвергаются чувства и разум монаха. Главными "козырями" дьявола в игре, ставка которой "грех" на богословском языке означает всякое отступление делом, словом и помышлением от заповедей Божьих и нарушение Его закона. Грех произошел не от природы и не от Бога, а от злоупотреблений разума и воли человека.

В нравственном богословии указываются различные виды греха: грех опущения, грех действия или нарушения, вольные (сознательные) и невольные (бессознательные) грехи, грехи простительные и грехи тяжкие. К тяжким грехам относятся смертные грехи, которые делают человека мертвым для восприятия божественной благодати. Один из тяжких грехов мысли приводят монаха к поступкам, характеризующимся как "смертные грехи". Поступки Амбросио можно было понять и оправдать лишь до тех пор, пока он нарушал монастырские законы, пытаясь уберечь от гибели Матильду, за прекрасной внешностью и кротким поведением которой скрывался коварный бес. За душу Амбросио ведут борьбу силы добра и зла. По мере того как развертывается эта борьба, искушение становится более откровенным и настойчивым. Монах неоднократно делает уступки силам зла, после чего его терзают угрызения совести и мучает страх наказания. Льюис показал, что за показной набожностью и благочестием могут скрываться самонадеянность, высокомерие, ханжеское лицемерие. В этих грехах повинен не только молодой монах Амбросио, но и настоятельница монастыря Св. Клары. Характерно, что их обоих постигла страшная участь.

В романе присутствуют любовные страсти, страшные тайны,  насилие и даже, хотя и бессознательное, матереубийство.

Вводные слова и предложения. Вставные конструкции

Вводными называются слова, грамматически не связанные с членами предложения (т. е. не связанные с ними по способу согласования, управления или примыкания), не являющиеся членами предложения и выражающие отношение говорящего к высказываемой мысли, характеризующие способ ее оформления и т.

п. Вводным словам присуща интонация вводности, выражающаяся в понижении голоса и более быстром их произнесении по сравнению с остальной частью предложения и в своеобразной безударности. Вводные слова могут относиться или ко всему предложению в целом, или к отдельным его членам. Ср. : К счастью, никто меня не заметил (Т.

); - ...Наше ветхое судно наклонилось, зачерпнулось и торжественно пошло ко дну, к счастью, не на глубоком месте (Т. ). В последнем случае вводное слово ставится непосредственно рядом с тем членом предложения, к которому оно относится. Отношение говорящего к содержанию высказывания, его оценку, добавочные эмоциональные и экспрессивные оттенки значения выражают не только отдельные слова, но и словосочетания вводного характера. Например: Вронский, к ужасу своему, почувствовал, что он сделал скверное, непростительное движение (Л. Т.

); В самом деле, ничего съестного в деревне мой кучер не нашел (Т. ). По выражаемому ими значению вводные слова и сочетания подразделяются на несколько разрядов.

1. Большую группу составляют вводные слова и словосочетания с модальным значением, выражающие оценку говорящим степени достоверности сообщаемого (уверенность, предположение, сомнение, неуверенность и т. п.

): конечно, несомненно, безусловно, бесспорно, очевидно, без всякого сомнения, вероятно, по всей вероятности, по сути дела, разумеется, само собой разумеется, может быть, должно быть, наверное, пожалуй, по-видимому, действительно и др. Например: На другой день к обеду, действительно, все сборы были кончены (Акс.); Горный воздух, без всякого сомнения, действует благотворно на здоровье человека (Т.). 2.

Оценку сообщаемых фактов с точки зрения их обычности выражают вводные слова бывает, случается, как водится, как всегда, по обыкновению, по обычаю и др. Например: По окончании игры спорили, как водится, довольно громко (Г.

); Я, например, случалось, иду по улице и натыкаюсь на людей (Дост.). 3. Эмоциональную оценку сообщаемого дают вводные слова и словосочетания, выражающие чувства говорящего (радость, удовольствие, сожаление, удивление, негодование и т.

п.): к счастью, к радости, к удовольствию, к сожалению, к несчастью, к удивлению, к изумлению, к огорчению, к прискорбию, к досаде, странное дело, неровен час, чего доброго, как нарочно и др.

Например: Но, как на беду, в это время подвернулся губернатор (Г.); Руки мои, к страшной моей досаде, слегка дрожали, горло сохло (Т.). 4. На связь мыслей, последовательность изложения указывают вводные слова и словосочетания во-первых, во-вторых и т. д. , с одной стороны, с другой стороны, наконец, наоборот, напротив, однако, в общем, в частности, кстати, кстати сказать, итак, следовательно, значит, кроме того, например, так, таким образом и др. Например: Стало быть, вы не хотите перейти во владение Троекурову (П.

); Вся жизнь Никиты не была постоянным праздником, а, напротив, была неперестающей службой (Л. Т.). 5. Многие вводные слова и словосочетания указывают на приемы и способы оформления мыслей, на экспрессивный характер высказывания: словом, одним словом, короче говоря, вообще говоря, иначе говоря, так сказать, другими словами, лучше сказать, грубо выражаясь, мягко выражаясь, по правде говоря, между нами говоря, смешно сказать, сказать по совести и др. Например: Признаться сказать, ни в какое время Колотовка не представляет отрадного зрелища (Т.); Словом, стал дед Щукарь кучером и конюхом одновременно (Шол.). 6.

Ряд вводных слов и словосочетаний указывает на источник сообщаемого: по словам, по сообщению, по мнению, по слухам, по сведениям, по-моему, по-твоему и т. п., дескать, мол, по моим расчетам, с точки зрения, как известно и др. Например: По словам капитана, до ближайшего порта остается два дня пути (Гонч.); Знаешь что, Митя, по-моему, тебе нравится эта девушка (Сим.). 7.

Особую группу составляют вводные слова и словосочетания, обращенные к собеседнику или к читателю с целью привлечь его внимание к сообщаемому, внушить определенное отношение к излагаемым фактам: видишь (ли), видите (ли), понимаешь (ли), понимаете (ли), пойми, поймите, вообразите себе, извините, простите, пожалуйста, сделайте милость, помнишь (ли), помните (ли), помилуйте, послушайте, согласитесь, заметьте себе, позвольте и др. Например: Одичаешь, знаете, если будешь все время жить взаперти (Г. ); Растолкуйте мне, пожалуйста, что за чудеса такие (Т.). Вводные слова могут указывать оценку меры того, о чем сообщается (самое большее, самое меньшее, по крайней мере и т.

п.), а также иметь другие значения, выражающие отношение говорящего к высказываемой им мысли. В качестве вводных слов употребляются или специально предназначенные для этой цели слова (впрочем, дескать, пожалуйста, итак, следовательно и др.), или слова различных частей речи в случаях выражения ими указанных выше значений (подавляющее количество вводных слов).

Ср.: К удивлению мальчиков примешивался испуг (не вводное слово, член предложения). - К удивлению Пети, в участке не было ни воров, ни пьяниц, ни босяков (Кат. ) (вводное слово, выражающее эмоциональную оценку сообщения). Не будучи синтаксически связаны с членами предложения, вводные слова тем не менее в некоторых случаях выполняют конструктивную роль и являются необходимыми для структуры предложения. Например: Он примет взвод, а может, роту (Щип.

). В этих случаях функция вводных слов близка к функции союзов (разделительных, противительных, присоединительных и др.). Так, повторяющееся вводное слово может (может быть, возможно) служит для выражения разделительных отношений. Например: Я не знаю, где зарыты Опанаса кости: может, под кустом ракиты, может, на погосте (Багр. ) (ср. то ли...

то ли). Вводные слова однако, впрочем, напротив и т. п. служат для выражения противительных отношений. Например: Погода была ветреная, ветер, однако, не совсем был попутный (Гонч.) (ср. а ветер...

; ветер же...). Вводное слово правда может выполнять функцию уступительного союза. Например: Правда, обед его состоял из двух или трех блюд, изготовленных отставным солдатом, но шампанское лилось рекою (П.) (ср. хотя... но...

). По морфологическому своему выражению вводные слова в своем подавляющем большинстве соотносятся или с именами, или с глаголами, или с наречиями. 1. Вводные слова именного типа выражаются: А) именами существительными (без предлога или с предлогом), например: правда, словом, без сомнения, к счастью, на беду, по преданию; Б) именами прилагательными (субстантивированными), например: в общем, между прочим, самое главное; В) местоимениями (в сочетании с предлогом), например: кроме того, напротив того. 2. Вводные слова наречного типа соотносительны с наречиями, например: вероятно, видимо, несомненно, вернее, короче, кстати, наконец. 3. Вводные слова глагольного типа выражаются: А) личными формами глагола, например: видишь ли, представьте себе, думаю, полагаем, говорят, рассказывают (вводные конструкции этого типа стоят на грани между вводными словами и вводными предложениями, так как слова типа думаю, полагаем могут рассматриваться как односоставные определенно-личные предложения, а слова типа говорят, рассказывают - как односоставные неопределенно-личные предложения); Б) инфинитивами или инфинитивными сочетаниями, например: видать, признаться, кстати сказать, по правде сказать; В) деепричастиями (в сочетании с наречием или именем существительным), например: точнее говоря, мягко выражаясь, правду говоря, по совести говоря.

История всемирной литературы. 18 век. Тертерян И. А. Состояние испанского литературного процесса

История всемирной литературы. 18 век.
Тертерян И. А. Состояние испанского литературного процесса

Источник: Литература Просвещения )- М.: Наука, 1983-1994. - На титл. л. изд.: История всемирной литературы: в 9 т.

Т. 5. -1988. - С. 279-281.

"войны за испанское наследство" (1700-1713). Воцарение новой, Бурбонской, династии мало что изменило как в экономической, так и в духовной жизни нации. Испания по-прежнему была оплотом Контрреформации, "молотом еретиков, светочем Тридентского собора". Семнадцать инквизиционных трибуналов заседали в разных провинциях страны. Только за время царствования Филиппа V (1701-1745), внука просвещеннейшего короля Людовика XIV, было проведено 780 аутодафе. Различным наказаниям и публичному позору подверглись несколько тысяч человек. К 1730 г. направление деятельности святой инквизиции заметно изменилось: меньше стало процессов "жидовствующих", но больше - по обвинению в "философизме".) Было строжайше запрещено знакомить студентов с теорией Коперника, поскольку она противоречит Библии. Новая философия, начиная с Бэкона, как будто не существовала вовсе. Главным предметом изучения, определявшим и методы и содержание образования, была теологическая схоластика.) век, в XVIII столетии перешла на положение второстепенной европейской культуры. Первая половина века в особенности являет собой печальную картину: очень немногие писательские индивидуальности выделяются на фоне эпигонства, ученически-несамостоятельной имитации классиков Золотого века, да и то ни одну из них нельзя сопоставить с титанами предшествующих эпох. Выдающийся испанский реалист Бенито Перес Гальдос, в целом весьма низко ставивший культуру XVIII в., указывал в то же время на ее двойственность, неоднородность: "XVIII век представляется нам то как период маразма и слабости, вызывающий только жалость и презрение, то как эпоха скрытой работы втайне вызревающей силы, достойная восхищения и благодарности". "Скрытая работа", пусть и не приведшая к высоким художественным достижениям, была необходимым этапом духовного развития нации и способствовала формированию новой традиции испанской мысли, традиции, на которую опиралась прогрессивная интеллигенция Испании на рубеже XIX-XX вв.) и искусствам. Одной из первых культурных акций нового короля было создание Национальной библиотеки (правда, в указе было оговорено, что возглавлять ее должен во все будущие времена королевский духовник, что сразу определило характер этого учреждения). В 1714 г. была создана Королевская испанская академия, принявшаяся за составление словаря. Этот "Словарь, утвержденный авторитетами" (шесть томов, 1726-1739) значительно превосходит по лексикографической культуре существовавшие в то время словари других европейских языков. Академия проделала также большую работу по упорядочению орфографии и подготовке грамматики, по изданию классиков. Впоследствии были созданы также академия истории, академия изобразительных искусств и несколько академий в больших городах: Барселоне, Севилье, Валенсии. Вокруг них собирались историки, эрудиты, издатели. Среди них выделяется энциклопедическими знаниями и научным подходом к литературе Грегорио Майанс-и-Сискар (1699-1781), к которому Вольтер обращался за сведениями по истории испанской литературы.)"Дон Кихота" в 1737 г.), "Происхождение испанского языка" (1737), "Риторику" (1757, 1787), для которой перевел на испанский язык ряд отрывков из античных авторов. Он первым отказался видеть в "Дон Кихоте" рыцарский роман и высказал идею, что книга Сервантеса - это эпос в прозе. Его вообще интересовала проблема романа, и он сделал попытку классифицировать известные ему прозаические жанры.

Для текущей литературы большое значение имели неофициальные академии и литературные салоны. Среди них самой знаменитой была Академия Хорошего вкуса (1749), которую посещали все видные литераторы того времени. Уже в первой половине века начала образовываться литературная среда, появились профессиональные критики, издавался в 1737-1738 гг. "Дневник литераторов". Чуть не каждое новое произведение встречалось критическими памфлетами, сатирами, эпиграммами, за которыми следовали ответные "защиты" и "апологии". Литературная полемика становилась все более напряженной, чтобы во второй половине века превратиться в настоящую битву умов.

В первой половине века два лагеря, на которые разделилось впоследствии испанское образованное общество, только начали складываться. В силу социальных и идеологических причин, о которых было уже сказано, в Испании не могла развернуться столь же глубокая, смелая, затрагивающая самые основы критика старого режима, какая была характерна для французского Просвещения. Неудовлетворенность отсталостью и архаичностью испанского общества, стремление к переменам и реформам могли оформиться лишь в виде культурной, и особенно литературной, критики. Передовым испанцам казалось тогда, что распространение образованности, хорошего вкуса, высоких моральных правил посредством новой, соответствующей этим задачам литературы цивилизует умы и нравы, уничтожит средневековые предрассудки и приблизит Испанию к европейским государствам, наслаждающимся, по их мнению, небывалым общественным прогрессом.

Французское общество и французская литература казались идеальной моделью испанским сторонникам культурной реформы. Им противостояли защитники традиционных литературных форм. Было бы, однако, неверно и прямолинейно на этом основании отождествить сторонников национальной художественной традиции с лагерем феодальной и католической реакции. Отношения между реформаторами ("офранцуженными", как их станут впоследствии называть) и традиционалистами были сложнее. Тут надо иметь в виду два обстоятельства. Во-первых, Филипп V, первый король Бурбонской династии, взойдя на испанский престол, открыто демонстрировал презрение к испанцам и всему испанскому. В моде были французский язык, французский покрой платья, французские обычаи. Неудивительно, что это вызвало повальное "офранцуживание" в самых пошлых формах, на имеющих ничего общего с устремлениями передовых мыслителей того времени. Различие между этими двумя совершенно неоднозначными тяготениями к французской культуре не всегда достаточно осознавалось. Поэтому сатирические выпады против "офранцуженных" и, как следствие этого, защиту истинно испанских, традиционных форм быта и художественного творчества можно встретить и у писателей, критически относившихся к общественному строю. Для них рабское подражание иностранному свидетельствовало как раз о вырождении и паразитизме правящего класса. Второе обстоятельство, уже эстетического порядка, состояло в том, что в Испании продолжала существовать замечательная фольклорная культура. Литературная традиция была с ней неразрывно связана. Народ прекрасно чувствовал и осознавал эту связь, недаром, например, пьесы драматургов Золотого века стойко сохраняли популярность среди зрителей в течение всего XVIII столетия. Писатели, обращавшиеся к народной жизни, естественным образом искали опору в традиции, накопившей богатый опыт изображения своеобразных форм народного быта. Самые ясные умы среди реформаторов второй половины века понимали это и искали способы сочетать новаторство, ориентированное на европейские образцы, и национальную традицию. Но в то время требования литературной реформы еще не вышли за пределы теоретической сферы. Художественное творчество еще всецело подчинялось эстетическим принципам предыдущего века, принципа барокко.

Во время войны за испанское наследство циркулировали многочисленные сатирические песни, романсы, куплеты, диалоги. Особенно известны были желчные сатиры падре Бутрона, направленные против французской партии. Как сатирическая, так и лирическая поэзия первых десятилетий века оставалась в русле поэзии XVII в. с ее двумя, часто скрещивающимися течениями: культеранизмом и консептизмом. Эпигонское повторение поэтических формул и фигур, когда-то открытых Гонгорой, Кальдероном и другими великими поэтами прошлого века, было заклеймено впоследствии ревнителями литературной реформы как проявление "дурного вкуса". Испанский театр в это время был заполнен бездарными подражаниями комедиям плаща и шпаги или кальдероновским ауто.

Диктат церкви Середньовічна цивілізація Європи

Зі стін Клюни вийшов чернець Гильдебранд (1013-1085 роки), незвичайно честолюбний і амбіційний, доведший до межі теократичну ідею універсальної монархії на чолі з татом. Із сорокових років XI століття він реально керував політикою Рима. Їм редагувалися постанови соборів, складалися проекти папських булл. Їм був запропонований знаменитий порядок обрання тат, прийнятий Латеранским собором 1059 року, відповідно до якого тат належало вибирати на конклаві кардиналів, тобто в закритому «під ключ» (cum clave) приміщенні, щоб не випробовувати тиски на волю вибірників з боку світських осіб і, насамперед, імператора. На його настійну вимогу були прийняті вимоги клюнийской реформи церкви, по якій отрешались від сану всі священики-симонисти й скомпрометировавшие себе конкубінатом.

 Ченцем Гильдебрандом був складений «Диктат Тата», що проголошував абсолютну владу понтифика, непогрішного у своїх діях, що стояли над церковною й світською ієрархією й навіть над соборами, що мав право звільняти підданих від присяги неугодним правителям, распоряжавшегося знаками королівського й імператорського достоїнства. «Одному йому всі князі цілують ноги»,- заявлялося в цьому документі. Гильдебранд, переконаний у святості влади тат, низько оцінював владні повноваження світських правителів. «Хто не знає,- писав він,- що королі й князі ведуть свій початок від тих, які не знали нічого про Бога, але гордістю, хижацтвом, підступництвом, убивством, злочинами всякого роду забрали владу від Князя століття цього, саме Диявола, щоб сліпою пристрастю й нестерпною неправдою панувати над собі подібними»; «Кожний добрий християнин,- містив Гильдебранд, - має більше права на королівський титул, ніж дурні князі.» Кілька разів він був претендентом на папський престол, але терпів невдачі на виборах.

Не всі розділяли переконання Гильдебранда. Його гудив за світський екстремізм єпископ Гумберт, глава того плину в церкві, що наполягало на автаркії, тобто самостійності, незалежності церкви. Його засуджував за властолюбство й гординю, називаючи «святим Сатаною», Петро Дамиани, що виступав за союз церкви з імперією. Тільки порушивши постанову про конклав як умові обрання, Гильдебранд зміг домогтися тіари зі схвалення не кардиналів, але юрби, ставши татом Григорієм VII (1015-1085 роки). Свій понтифікат він почав зі скинення всіх священиків, що купила посади за гроші або, що одержали їх в акті імператорської інвеститури; він вигнав всіх кліриків, що порушили целібат. Він проявляв себе як верховний сеньйор і в чисто світських справах: інвестував корони Польщі, Угорщини, Данії, Німеччини, скинув імператора Візантії Ничипора Вотаниата, загрожуючи йому хрестовим походом, санкціонував вторгнення Вільгельма Завойовника в Англію.

Своїми діями новий тато викликав протест імператора Генріха IV (1056-1106 роки). У п'ять років він був вибраний королем і, як писав хроніст: «Не превстиг у мудрості ні перед людьми, ні перед Богом», осягнувши із граматики тільки одну «самосскую букву» - в - і те її одна ліву - гріховну - частина. Генріх IV заборонив проведення Клюнийской реформи в німецьких землях, скликав собор у Вормсе, що визнав прихід до влади Григорія VII неканонічним, оголосив його низложенним за впадання в єресь (він дійсно мав зв'язки з північно-італійськими патаренами), за захоплення магією й астрологією (він обчислював по зірках долі своїх ворогів), за прелюбодейство (у нього були якісь відносини з маркграфинею Тосканской, володаркою Каносского замка).

У відповідь на це Григорій VII відлучив в 1076 році імператора від церкви, обвинувативши його в незаконному користуванні владою, в убивстві трьох королів, у тім, що він «досяг влади кровопролиттям і, спустошуючи все вогнем, грабіжництвом і мечем, домагається тепер затвердити свою необмежену владу в церкві й державі». Одночасно тато звільнив від присяги Генріху IV всіх його васалів і підданих, викликавши тим самим загальне повстання проти опального імператора й санкціонувавши обрання альтернативним імператором Рудольфа Швабського. Генріх IV змушений був шукати примирення з татом. Він почав зневажливе паломництво в грубих одягах, босим, із дружиною й грудним сином. Генріху довелося йти довгим, кружним шляхом через землі васалів, що зберегли лояльність,, але й там за право проходу йому часом доводилося платити цілими провінціями. У холодний зимовий час, терплячи нестатки, він переборов Альпи й прийшов до Каносси, самому неприступному замку в Європі, де тоді вкривався опасавшийся за своє життя тато. Перед вратами замка він стояв кілька днів у приниженій позі прохача, босий, з непокритою головою, посипаної в знак покаяння попелом. Він був пропущений за перший ряд кріпосних стін і ще три дні очікував милості тата. Нарешті Григорій VII снизошел до його благань і вийшов, Генріх упав ниц і цілував татові ноги. Тато підняв раскаявшегося імператора й зняв з його відлучення. Після цього Генріх IV зброєю домігся замирення в Німеччині й почав війну з татом.

Вся католицька Європа розкололася на дві партії: гвельфов - прихильників тата, що одержали свою назву по роду Вельфов, з якого обиралися анти-імператори, і гибеллинов - прихильників імператора, названих так по родовому замку Штауфенов, династія яких була в той час правлячої у Священній Римській імперії. В 1080 році пішло друге відлучення Генріха IV, щоправда, що вже не мало колишнього значення. Імператор опанував Римом. Тато, боячись судна й розправи, зник у неприступному замку Святого Ангела, а потім, визволений своїм васалом, герцогом сицилійських норманнов, біг на південь Італії. Зібраний імператором собор назвав бажаного Генріху IV понтифика.

Тема необоротності часу в лірику Ахматової

Коли я писала вірші, я жила тими ритмами, які звучали в героїчній історії моєї країни. А. Ахматова Хто, як не поет, почуває швидкоплинність часу?

Ганна Андріївна Ахматова своєю чуйною душею й незвичайною інтуїцією відчувала час майже матеріально. Спочатку біг його, плавн і мірний, пізніше сприймається нею як неостановимая лавина, що змітає все на своєму шляху. Що війни, що чуму? - кінець їм видний швидкий. Їм вирок майже вимовлений. Але хто нас захистить від жаху, що Був бігцем часу колись наречений? Ці вірші написані в останні роки життя, коли перед мудрим поглядом Ганни Андріївни вставали давно минулі роки, що передчасно загинули рідні й близькі.

Вона своїм гарячим чуйним серцем не могла примиритися з настільки фатальною неминучістю. Ні, розумом вона розуміла, але душею прийняти не могла невідворотності цього явища, що поглинає геть усе. У ранній молодості думки про перебіг часу світлі й прекрасні, тому що несуться на легких крилах очікуваного щастя. Я навчилася просто, мудро жити. Дивитися на небо й молитися Богові, И довго перед увечері бродити, Щоб угамувати непотрібну тривогу Коли шарудять у яру лопухи И никне гроно горобини жовто-червоної. Складаю я веселі вірші Про життя тлінної, тлінної й прекрасної.

Трагічні мотиви з'являються в лірику Ахматової в 1914 році, вслід війні, що гримнула, що відокремила різкою рисою безтурботну молодість від зрілості, що наступила. Відбувається своєрідна переоцінка цінностей, коли на ваги кладе вже людське життя. Думали: злиденні ми, немає в нас нічого, А як стали одного за іншим втрачати, Так, що зробився щодня Поминальним днем,- Почали пісні складати Про велику щедрість божої Так про наше колишнє багатство. Але Ахматова не була б великим поетом, якби жила тільки минулим. Вона сміло ступнула вперед до нового, ще невідомої їй епосі. Ганна Андріївна прекрасно розуміла, що час неостановимо й треба бути з ним нарівні, навіть ледве спереду, якщо ти поет і "володар дум". Я тільки сіяю Збирати Прийдуть інші.

Що ж! І жниць радісну рать Благослови, про Боже!

Неодноразово у віршах Ахматової з'являються годинник - символ часу. Спочатку що безтурботно відраховують золотий час дитинства і юності, потім небагато лиховісні, що змушують завзято думати про тлінність життя, а пізніше - знову лише що равнодушно отстукивают відпущене їй час. Пішла до інших безсоння-доглядальниця, Я не нуджуся над серою золою, И баштових годин крива стрілка Смертельної мені не здається стрілою. Дуже часто в лірику Ахматової звучить мотив ворожіння й передчуття Вона вірна традиціям російської класики, у якій поет завжди провидить крізь простір і час, почуває те, що приховано від очей звичайної людини. Ця здатність часом лякає Ганну Андріївну, вона не хоче знати, що чекає її, побоюючись, що тяжкі передчуття накличуть лихо на рідні й близькі їй людей. Я загибель накликала милим, И загинули один за іншим.

ПРО, горі мені! Ці могили Передвіщені словом моїм. Як ворони кружляються, чуючи Гарячу свіжу кров. Так дикі пісні, радіючи. Моя насилала любов.

Лиховісним і застрашливої відчувається час, описане в "Реквіємі". Безжалісні репресії, неприйняття будь-якого інакомислення, найчастіше вигаданого, характерні для цього періоду. Не обійшло лихо й Ахматову, повною мірою вона вистачила горя, що заповнило всю Росію Це було, коли посміхався Тільки мертвий, спокою радий, И непотрібним привеском бовтався Біля в'язниць своїх Ленінград. Сімнадцять місяців кричу, Кличу тебе додому, Кидалася в ноги катові, Ти син і жах мій, Усе переплуталося навік, И мені не розібрати Тепер, хто звір, хто людина, И довго ль страти чекати. Ганна Андріївна Ахматова прийняла, розділила, у міру сил намагаючись облагородити й гуманизировать, свій час. І коли прийшла її черга піти, я впевнена, Земля осиротіла. Чую вічний дзвін, що дзвонить по Ахматовій, викликаючи в пам'яті її прекрасні й трагічні рядки.

Ти не вип'єш, тільки пригубиш Цю гіркоту із самого глибу - Цієї нашої розлуки звістка. Не клади мені руки на тім'я - Нехай навік зупиниться час На тобою даних годинниках. Нас несчастие не мине И зозуля не закує В обпалених наших лісах...

История всемирной литературы. 18 век. Тертерян И. А. Позднее барокко: Торрес Вильярроэль. Хосе Франсиско де Исла

История всемирной литературы. 18 век.
Тертерян И. А. Позднее барокко: Торрес Вильярроэль. Хосе Франсиско де Исла

Источник: Литература Просвещения )- М.: Наука, 1983-1994. - На титл. л. изд.: История всемирной литературы: в 9 т.

Т. 5. -1988. - С. 281-282.

-1770) был одним из самых ярких, оригинальных и знаменитых людей своего времени. Правда, славой своей он обязан не столько художественным произведениям, сколько астрологическим предсказаниям, регулярно публиковавшимся им под именем "Великий оракул из Саламанки". В его биографии причудливо переплелись две жизни, прожитые как бы двумя разными людьми: искателем приключений и ученым, влюбленным в математику и астрономию. Конечно, знания Торреса были ограничены узкими рамками испанской науки того времени, поэтому его многочисленные научно-популярные сочинения - по медицине, астрономии, философии - не представляют большой ценности (не говоря уже об астрологии). Он, впрочем, это понимал - тема научной отсталости, невежества, обскурантизма, окружавших в Испании человека с умом и жаждой знания, проходит через все его произведения.)"Жизнь, происхождение, рождение, воспитание, обучение и приключения Диего де Торреса Вильярроэля" (первые четыре фрагмента вышли в 1743 г., еще два - в 1752 и 1758 гг.) и несколько повестей, собранных в сборник "Поучительные сновидения" (1752). Два предисловия к жизнеописанию Торреса передают двойственность его замысла. Первое из них стилизовано под предисловия к плутовским романам. Автор обращается к читателю с буффонной развязностью и грубостью: "А если тебе покажется, что я тебя обманываю, зайди ко мне, и я тебя так отделаю, что родная мать не узнает". Второе предисловие резко противоречит первому по тону - говорит уже не "автор", а Торрес сдержанным, спокойно философским тоном. Так и во всех частях автобиографии писатель то преображает свою жизнь в литературное произведение - плутовской роман, то возвращается к себе, реальному мемуаристу, явно не вмещающемуся в рамки жанра. Самое ценное в "Жизни" - искренность и естественность, позволяющие за литературной стилизацией уловить реальные черточки психологии людей того времени. Если в плутовском романе литературный материал оформлялся как жизнеописание реального человека, то Торрес сделал новую попытку сомкнуть роман и житейскую реальность, преобразовать эту реальность в художественную. Попытка удалась не вполне, книге не хватает единства и цельности художественной концепции, но все же "Жизнь Торреса Вильярроэля" обладает высокими историко-познавательными и художественными достоинствами.)"Поучительных сновидениях" наиболее интересна повесть "Посещения и видения дона Франсиско де Кеведо". Торрес был страстным почитателем Кеведо, он открыто подражал ему в сатирах и стихах, многократно взывал к нему в разных произведениях. В этой повести он вместе с призраком Кеведо совершает прогулки по Мадриду, демонстрируя покойному сатирику всеобщее моральное падение его потомков. По своему характеру моральная критика в "Сновидениях" не отличается существенно от сатирических обличений у Кеведо: социальные беды объясняются слабостями людей, забывших добродетель и всецело предавшихся пороку. Но пороки представлены в фигурах новых, рожденных бытом этого века, ранее не существовавших (поэтому автор объясняет Кеведо происхождение и образ жизни этих новых социальных типов). Некоторые характеристики отличаются удивительной меткостью и резкостью: например, совершенно новый тип аббатов, обычно младших сыновей дворян: постригающихся, чтобы избавиться от семейной бедности и урвать что-либо от доходов церкви, несклонных и неспособных к церковной службе и живущих светским угодничеством. Вереница таких типов и целых учреждений проходит в маленькой повести. Автор и его потусторонний спутник посещают театр, бал, богадельню, церковный коллеж, книжную лавку, встречаются с писателями, учеными, врачами, ремесленниками, чиновниками, шпионами, ростовщиками, актерами и т. д. Этот парад социальных типов продолжается и в другой повести, "Переправа через Ахерон". Там показан суд Плутона над лекарями, знахарями, доносчиками, судейскими, распутницами и пр.) вычурность), вместе с тем для него характерна материальная наглядность словесного образа. Всякое понятие раскрывается в нанизываемых, громоздящихся друг на друга перифразах, метафорах, неожиданных определениях. Вот как объясняет рассказчик призраку, что такое распивочная: "... буфет, где опрокидывают рассудки, лавки, где выставляют на посмешище разум, мастерские, где фабрикуют горячку и лихорадку, подмостки, где разыгрывают колики и обмороки, место для внезапных смертей и, наконец, всеобщая ярмарка, где под видом бодрящего тепла продают удобные рецепты опьянения, болезни и смерти". Изобразительность его бесконечна, о чем б
ы ни шла речь: о шпионе ("хвост альгуасила, крючок министра, бульдог споров, ужас ушей, стервятник проступков и проклятый ловец чужих жизней") или об ужине ("каждый желудок был уже гнездовьем птиц, провинцией жаркого, кладовой филе и т. д.").

Через барокко Торрес сохраняет и живую связь со средневековой литературой. В конце "Посещений и видений" Кеведо вновь проваливается в могилу, и поднявшийся при этом вихрь черепов и скелетов очень напоминает средневековые "пляски смерти", да и вообще финальная нота - смерть кладет конец всем человеческим безумиям - бесспорно, рождена средневековым миросозерцанием. Мотив смерти, загробного мира, очень часто встречающийся у Торреса ("Переправа через Ахерон", "Письма на тот свет" в том же сборнике "Поучительные сновидения"), восходит к средневековой литературе, так же как и вся образная символика смерти (ужимки чертей в "Переправе через Ахерон" и др.).)"Поучительными сновидениями" связана и большая часть поэзии Торреса. Язвительные советы, в которых он подражает Кеведо, отличаются такой же точностью деталей в обличении современных зол и пороков (сонеты "Самые знаменитые разбойники - не те, что на дорогах" или "Наука придворных в нашем веке"). Кроме того, Торрес сочинил множество стихотворений в форме народных песен (сегидилий), главным образом на тему бренности земной суеты и всеуравнивающей власти смерти.

К этому же традиционному направлению испанской литературы принадлежал падре Хосе Франсиско де Исла (1703-1781), автор нескольких сатир и популярного в то время романа "История знаменитого проповедника брата Херундио из Кампасаса" (1758), вызвавшего бурю протестов среди церковников. Написанный в форме плутовского романа, "Брат Херундио" - сатира, направленная против монастырских и церковных нравов. В книге выведено множество типов священников и монахов, проповедников, жуиров или ханжей, либо одурманивающих слушателей латинской тарабарщиной, витиеватыми культеранистскими построениями, либо зарабатывающих светскую популярность дешевыми театральными эффектами и грубой лестью. Воспроизводя в пародийном или шаржированном виде уроки грамматики, риторики и философии, выслушанные юным Херундио, автор высмеивает образование в монастырских школах и коллежах да и всю теологическую науку. Основным сатирическим приемом падре Ислы остается бурлескное снижение или переосмысление. Так, Херундио, пройдя курс философских наук, "всю жизнь не мог понять, что под словом "материя" подразумевается что-либо иное, кроме куриного бульона, потому что он много раз слышал от своей матери, когда в доме кто-нибудь болел: "Я ему дам чего-нибудь материального". С этой уверенностью он и приходит на экзамен, где ему задают построить силлогизм с выводом - "материя непосредственно действенна". Разумеется, Херундио поражает экзаменаторов серией силлогизмов на тему непосредственной действенности куриного бульона.

Юмор падре Ислы вырастает из богатой фольклорной традиции, идущей от средневековых школяров и клириков, от средневековой пародийной литературы. И падре Исла, и Торрес Вильярроэль используют для критического обзора современной жизни традиционные художественные формы как более народные. Характерно, что в произведениях обоих писателей не раз колко высмеивается увлечение всем французским или вообще европейским. Торрес Вильярроэль в особенности отрицательно относился к совершавшимся при его жизни попыткам реформировать испанскую литературу, исходя из французских образцов.

История всемирной литературы. 18 век. Тертерян И. А. Особенности испанского Просвещения и литературная борьба 60—90-х годов

История всемирной литературы. 18 век.
Тертерян И. А. Особенности испанского Просвещения и литературная борьба 60—90-х годов

Источник: Литература Просвещения )-90-х годов [XVIII в.] // История всемирной литературы: В 8 томах / АН СССР; Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького. - М.: Наука, 1983-1994. - На титл. л. изд.: История всемирной литературы: в 9 т.

Т. 5. -1988. - С. 284-287.

-1788), осознававшего отсталость Испании в сравнении с другими европейскими государствами, был принят ряд законов, способствовавших развитию торговли, промышленности и усилению третьего сословия. Вокруг короля собралась группа энергичных политических деятелей, побуждавших его проводить более решительную программу "просвещенного абсолютизма". Под их влиянием король несколько ограничил власть церкви, изгнал из Испании иезуитов. Обширная экономическая программа, изложенная в "Речи о поощрении национальной индустрии" Кампоманеса и в ряде работ Ховельяноса, требовала прежде всего воспитания людей, способных осуществлять задуманные реформы. Для этого во многих городах были созданы "Общества друзей родины", в которых обсуждались насущные проблемы экономики каждого края, изучались новейшие политэкономические доктрины. Повысился интерес к передовой европейской идеологии. Появился слой аристократов и разночинцев, прозванных "просвещенными"; их отличало резко критическое отношение к традиционной общественной структуре, к этическим понятиям, дотоле господствовавшим среди испанцев. Как правило, все это были люди, не только литературно образованные, но и отводившие литературным занятиям важное место наряду с другими видами общественной деятельности. Таков был первый премьер-министр Карлоса III граф Аранда, переписывавшийся с Вольтером, друживший со многими испанскими писателями. Таков сотрудник Аранды, экономист-реформатор Пабло де Олавиде, хозяин влиятельного литературного салона, пропагандист французского Просвещения в Испании. Таков крупнейший испанский просветитель Ховельянос, в характеристике которого Маркс отметил, что это был "bdquo;друг народа, надеявшийся привести его к свободе путем тщательно обдуманной смены экономических законов и литературной пропаганды возвышенных доктрин" (Маркс К., Энгельс Ф.и пыталось примирить интересы рождавшегося буржуазного общества и сословной монархии. Маркс сказал в этой связи, что Ховельянос "даже в свои лучшие годы... не был человеком революционного действия, а скорее благонамеренным реформатором, слишком разборчивым в средствах и потому не способным доводить дело до конца" (Маркс К., Энгельс Ф.Просветители стремились влиять не только на идеологическое, но и на художественное развитие нации: примером служит дружба Ховельяноса и Моратина-младшего с великим художником Франсиско Гойей и явственно прослеживающиеся в творчестве Гойи просветительские мотивы.) защите феодальных привилегий правящего класса и церкви. Еще по инерции продолжается деятельность отдельных просветителей, еще правительство идет на некоторые демагогические уступки (вроде возвращения Ховельяноса из ссылки и опубликования его "Доклада об аграрной реформе"), еще всесильный фаворит Годой оказывает покровительство Гойе и его друзьям-просветителям, но реакция неуклонно наступает, место просвещенных и либеральных политиков занимает алчная и злобствующая камарилья. "Просвещенных", не желающих сдавать свои идеологические позиции, ждут ссылка, инквизиционные процессы и тюрьмы...)-70-е годы идейная борьба сосредоточилась вокруг литературных вопросов. Именно в это время наибольшей ожесточенности достигла полемика между сторонниками и противниками литературной реформы, между пылкими поклонниками французского классицизма и защитниками национальной традиции. Душой первого кружка был Николас Фернандес де Моратин (1737-1780), его поддерживал видный журналист Клавихо-и-Фахардо, издававший в 1762-1764 гг. журнал "Мыслитель" (по образцу аддисоновского "Зрителя"). Моратин осознавал связь литературной борьбы с общественными процессами, давно уже развернувшимися в Европе и наконец-то затронувшими и Испанию. В одном из дидактических стихотворений он говорит о том, что именно в его веке "испанцам сдалась крепость наук", и называет имена тех, кто приобретал известность: Мальбранш, Бэкон, Локк, Лейбниц и Ньютон.

Борьба за реформу испанской словесности, за изгнание всех пережитков барочного вкуса, за внедрение разумных правил классицизма продолжалась и позже. Однако с конца 70-х годов внимание передовой интеллигенции перемещается с вопросов чисто эстетических на общеидеологические. В 1781 г. журналист и адвокат Луис Гарсия дель Каньюэло начинает издавать еженедельник "Цензор": острые сатирические атаки "Цензора", направленные на основы социального порядка (паразитирование аристократии, деспотизм власти, невежество церкви и т. п.), вызывали неоднократно приостановку издания, а в 1787 г. - окончательное запрещение журнала и процесс против его издателя. Непосредственным поводом инквизиционного преследования Каньюэло послужила весьма характерная для идеологических схваток той эпохи полемика.

В 1782 г. французская "Методологическая энциклопедия", которую часто называли "новой энциклопедией", опубликовала статью об Испании Н. Масона де Морвийе, содержащую такой риторический вопрос: "Чем мы обязаны Испании? Что сделала Испания для Европы за два, за пять, за десять прошедших веков?" Эта публикация вызвала бурю возражений и новых антииспанских выступлений. По поручению испанского правительства публицист Хуан Пабло Форнер написал "Апологетическую речь об Испании и заслугах ее литературы" (1787), в которой доказывал, что этический пафос испанской литературы выше и важнее, чем пафос научного знания, владеющий современной европейской культурой. Это сочинение высмеял Каньюэло в "Цензоре", напечатав пародийную "Апологетическую речь об Африке и ее литературных заслугах". Расправа с "Цензором", однако, не остановила полемики. Среди подпольных сочинений, распространявшихся в Испании в конце 80-х - начале 90-х годов, как самое боевое выделяется анонимный памфлет "Апологетическая речь в защиту цветущего состояния Испании", более известный под сокращенным названием "Хлеба и быков" (в настоящее время исследователи склоняются к тому, чтобы признать его автором экономиста и писателя Леона де Арройяля). Эта яркая и остроумная сатира, в которой под видом восхваления боя быков клеймится экономическая и моральная деградация испанского общества, вызвала, в свою очередь, немало других откликов. Полемика вокруг проблемы исторической роли Испании, специфики ее культуры, взаимоотношений Испании и Европы по существу уже не прекращалась более и тянулась на протяжении XIX и значительной части XX в. Ключевой вопрос этой полемики не мог быть решен однозначно - это хорошо понимали наиболее проницательные деятели испанского Просвещения. Ховельянос и находившиеся под его духовным влиянием деятели культуры осознавали необходимость опереться на национальную традицию и сочетать культурную реформу с сохранением национальной самобытности. Возможный путь такого сочетания наметился в гениальном творчестве Гойи.) церковь тоже понимала значение театра и вела против него неустанную борьбу. В течение всего XVIII в. не умолкают голоса церковников, обвиняющих во всех бедах Испании постыдное увлечение безбожными и безнравственными представлениями. По наущению церковных ораторов жители многих городов принимали обеты запретить театральные спектакли в случае избавления города от каких-нибудь эпидемий или стихийных бедствий (так, в Валенсии после землетрясения театр был закрыт в течение 12 лет). Репертуар театров состоял из произведений классической испанской драматургии, но чаще - из пьес бездарных ее подражателей. Особенно многочисленны были нелепицы в так называемых ауто на религиозные темы. Еще Торрес Вильярроэль в "Поучительных сновидениях" высмеивал драматурга, принесшего в театр ауто, где два грешника поют дуэт: "Ах, как горит моя душа, как пылает в адском огне!" - а хор им вторит: "Ну и гори в добрый час...". Конечно, образованным испанцам, воспитавшим свой вкус на интеллектуальной сложности Корнеля и Расина, было невмоготу слушать подобный вздор.)"Цинна" Корнеля, после чего переводы важнейших произведений французского классицизма следуют один за другим. Немало пишется и испанских пьес по этому образцу (трагедии Монтиано "Вирхиния", 1750, и "Атаульфо", 1753; Лопеса де Айалы "Разрушенная Нумансия", 1775, и др.). Трудность состояла в том, что публика, а вслед за ней и актеры сохраняли стойкую приверженность национальному театру как в его лучших, так и в худших образцах. Французские пьесы и пьесы испанских классицистов или не ставились вовсе, или проваливались после нескольких представлений. Часто провал был заслуженным, так как многие из них были вялыми и бесцветными упражнениями на знаменитые "единства". Но иногда неудача постигала пьесу, заслуживающую лучшей участи. Моратин-старший так и не смог добиться постановки своей пьесы "Франтихи, или Жеманницы" (1762), первой испанской классицистической комедии, в которой противопоставлены характеры двух сестер: легкомысленной, хвастливой и чванной жеманницы Херонимы и скромной Марии, погруженной в хозяйственные заботы, и двух женихов - суетного, ищущего невесту побогаче, и серьезного, который ценит в будущей жене моральные достоинства.

Успех имела публицистическая кампания, развязанная Моратином против традиционного театра, в особенности против ауто. В 1763 г. он выпустил памфлет "Разоблачение испанского театра" в трех частях. Кампанию поддержал тогдашний премьер-министр Аранда, и в 1765 г. представления ауто были запрещены специальным королевским указом.

Хотя Моратин-старший неизменно выступал противником национального театра и, признавая поэтический талант Лопе де Веги или Кальдерона, все же обвинял их в "порче" театрального вкуса, не следует полагать, что ему была полностью чужда национальная художественная традиция и что он думал только о том, как бы лишить испанское искусство его национального облика. Несколько стихотворений Моратина, в особенности "Мавританские романсы" и написанная пятистишиями маленькая поэма "Бой быков в Мадриде", рассказывающая, как легендарный Сид во время корриды посрамил мавров своей смелостью, свидетельствуют о том, что и этот пылкий франкофил находился под обаянием фольклора и даже предугадывал воскрешение легендарно-исторических сюжетов в поэзии романтизма.

Активным противником Моратина и его круга был драматург Висенте Гарсия де ла Уэрта (1734-1787). Он объявил себя защитником национальных гениев и, будучи человеком несдержанным, осыпал своих оппонентов, а заодно Корнеля, Расина и Вольтера, самыми грубыми и оскорбительными упреками. Уэрта, однако, не отрицал, что испанская драматургия нуждается в некоторых преобразованиях и приспособлении к духу времени. С этой целью он написал трагедию "Рахиль" (1778), имевшую огромный успех среди зрителей. Сюжет трагедии взят из испанской истории: любовь короля Кастилии Альфонса VIII к прекрасной еврейке Рахили и смерть Рахили от рук рыцарей, недовольных влиянием евреев на короля, не раз служили предметом литературных обработок. Трагедия Уэрты написана с соблюдением трех единств и других классицистических правил (сцена никогда не остается пустой и т. п.), но по сути своей она ближе к героическим драмам Лопе де Веги или Кальдерона. В центре трагедии не один, а два героя, Альфонсо и Рахиль. Рахиль вообще лишена черт классицистического героя: в ней нет никакого внутреннего конфликта, вся она устремлена к действию, к борьбе со своими врагами. При этом образ ее не однотонен: она и хитра, и мстительна, и жаждет почестей, и искренне любит короля. Альфонсо переживает душевную борьбу между любовью к Рахили и сознанием того, что, как король, он вынужден считаться с требованиями своих подданных, иначе мятеж нанесет непоправимый ущерб государству. Разрываясь между страстью и этим осознанием, он произносит (во втором акте) монолог: "О, жалкий жребий королей!" - написанный, как и несколько других мест трагедии, звучным и эффектным стихом. Но этот психологический конфликт слабо разработан и вскоре отступает под давлением традиционной интриги: Альфонсо уступает страсти и объявляет Рахиль своей соправительницей, но недовольные придворные пытаются воспрепятствовать этому и организуют заговор. Острые повороты действия, угрожающие смертью героям, столкновения второстепенных персонажей, наконец, ужасающий кровавыми убийствами финал - все это, сближая "Рахиль" с классической испанской драмой, способствовало ее успеху.

Изложение по русскому языку: Голубые артерии земли

Не кажется ли это странным — писать о воде и ради чего, собственно, автор решил взяться за перо и поделиться некоторыми своими мыслями и наблюдениями? Вода... Мы знаем: ее так много на нашей планете, она разлилась морями, бурлит большими океанами, течет в отвесных и тихих реках и ручьях, безудержно бурлит в голубых озерах и звенит в обычной лесной копанке. Она, без преувеличения, напоила все живое и существующее на земле и стала верным спутником технического прогресса, другом и помощником человека, добрым и творческим источником цветения выпестованного земледельцем поля, движущей силой сверхмощных гидроэлектростанций.

Вода - неисчерпаемое благо и дар природы. И какими бы неизмеримыми не казались ее запасы, как бы не преобладала она над материковой сушей, есть целиком реальные причины взглянуть на вечный круговорот воды по-новому и поговорить о заботливом к ней отношении. На протяжении последнего десятилетия в странах Запада не раз звучало беспокойство ученых относительно ужасного будущего планеты. По их утверждениям, уже сейчас человечество стоит на пороге большой катастрофы, когда не станет пригодной к употреблению обычной питьевой воды! В природе все устроено довольно-таки надежно и понятно. Необходимо лишь уметь жить с ней в дружбе, любить и уважать ее. Если быть осведомленным и к тому же откровенным, то, скажем, воды для всех потребностей развития человечества нужно не так уж и много - где-то около процента от всех запасов ее на земле.

Водные ресурсы нашей голубой планеты давно известны ученым. Единственное, что по понятным причинам не полностью еще известно, так это масса подземной воды, но и здесь со временем не будет белых пятен. Вооруженная новейшими приборами и методами практическая геология делает все новые неожиданные открытия. Так, в последнее время, в Сахаре, этом извечном плену жары, обнаружены на глубине двух - трех тысяч метров довольно-таки большие родниковые запасы, пригодные для питья, не говоря уже об орошении. Сахара имеет шанс перестать быть Сахарой!

Воды в природе много. Наверное, даже очень много. В морях и океанах ее, без преувеличения, столько, что она могла бы покрыть прочь весь наш земной шар пластом толщиной четыре километра. Континенты, собственно, представляют собой острова среди бескрайнего водного океана. Правда, все это вода соленая и горькая. Во всех морях и океанах хранится почти двадцать миллионов кубических километров минеральных солей. Пресной же воды, и, соответственно, питьевой, всего лишь три процента от этой водной бесконечности.

Потребность же в ней год из года возрастает. И стремительная прогрессия просто гипнотически пугает. Специалисты в своих сравнениях недвусмысленны: в наше время, уверяют они, обычная вода ценнее золота, так как ее нечем заменить.

В самом деле, любое ископаемое топливо сегодня способны заменить могущественные силы атома. Все шире и шире входят в нашу жизнь искусственные синтетические материалы.

Но ни один живой организм на земле не может существовать без воды, а человек - прежде всего. Ведь его организм на три четверти состоит из воды.

Потеря лишь ее десяти процентов заканчивается фатально. А все наше окружение, среда, весь мир?! Чтобы вырастить тонну зерна или получить тонну сахара, нужно тысячи тонн воды. Тонна хлопка «выпивает» вдесятеро больше.

Необходимо отметить, что расположение подземных вод на территории нашей страны довольно неравномерное. Лучше всего обеспеченными с этой точки зрения являются области в пределах так называемого Днепровского и Волынско-Подольського артезианских бассейнов. Бедными на подземные воды являются промышленные районы Донбасса, центральные области, район Причерноморья, Керченский полуостров и южное побережье Крыма. Часть сел этой зоны практически не обеспечены питьевой водой, которую приходится транспортировать. Неравномерное естественное залегание и распределение пресных глубинных вод с одной стороны, и несоответствие между их прогнозируемыми запасами и использованием с другой, создали в ряде районов небывалый спрос. Это, в первую очередь, Керченский полуостров, Степной Крым, Феодосия, Евпатория, Донбасс, Харьков, Львов.

Таким образом, необходимо беречь голубые артерии земли.

Тема: Йоганн-Вольфганг Ґете у фотографіях, листах, документах

Освітньо-виховна мета: За допомогою фотографій, листів, документів простежити шлях формування виняткової особистості; розвивати вміння «створювати себе самого»; через особистість Й.-В. Ґете зацікавити учнів його творчістю. Обладнання: 3 набору картин «Музей Й.-В. Ґете у Вей-марі» використати: Портрет Й.

-В. Ґете; Веймар, пам'ятник Й.

-В. Ґете і Ф. Шиллеру перед Німецьким національним театром; Веймар, житловий будинок Ґете; Веймар, робоча кімната Ґете; Веймар, бібліотека Ґете; Веймар, спальня Ґете; Веймар, заміський будинок Ґете, робочий кабінет. Виставка творів Ґете та досліджень про нього. Завдання для творчої групи: Один учень відповідає за оформлення класу (портрет, дати, тема уроку, епіграф, слова для словникової роботи); другий — за виставку ілюстрацій «Музей Й. -В. Ґете у Веймарі»; третій — за книжкову виставку.

До уроку всі учні опрацьовують статтю «Життєвий і творчий шлях Й.-В. Ґете» в підручнику Б. Шалагінова «Зарубіжна література» (с. 153 — 156). Тип уроку: Засвоєння нових знань.

Епіграф: Лиш той життя і волі гідний, Хто б'ється день У День за них. Й.-В. Ґете Ланцюжок навчальних ситуацій: 1. Слово вчителя. 2. Словникова робота. 3.

Уявна подорож до музею Й.-В. Ґете у Веймарі. 4. Висновки про «побачене». 5.

Домашнє завдання. Тези навчальних ситуацій. 1. Учитель, демонструючи репродукцій картини № 4 -робоча Кімната Ґете, повідомляє: Серпень і§зі року. В невеличкому німецькому містечку Веймарі, у Власному будинку, за робочим столом, на дерев'яному стільці сидить старий сивий^ чоловік.

Але роки не згасили вогню його душі, блиску очей, свіТлих думок. Він пише: ... Служить цій справі заповітній — Це верх премудрощів земних: Лиш той життя і волі гідний, Хто б'ється день у день за них.

Нехай же він, і молоде й старе, Життєві блага з бою тут бере. Коли ж побачив, що стою З народом вільним в вільному Краю Тоді гукнув би до хвилини: Ніяка вічність не поглине Мої діла, мої труди! Провидячи те щасне майбуття, Вкушаю я найвищу мить життя... Приміщення № 1. Поетичний твір ^Фауст» — справа всього життя. Над головним своїм творінням Й.-В. Ґете працював шістдесят років.

Видання «Фауста» багатьма мовами, фото та ілюстрації доводять визнання твору в усьому світі. У зібраних тут документах розкриваються основні етапи його написання. Особливу увагу привертають уривки з тексту, проілюстровані малюнками самого Й.-В. Ґете.

Приміщення № 2. Особистість — природа — поезія. Молодий Ґете. Експонати цього залу розповідають про дитинство та юність поета, проведені у Франкфурті, його навчання в Лейпцигу, життя у Штрасбурзі, де Й.-В. Ґете закінчив навчання й познайомився з Й.-Г. Гердером. Звернувшись до відомих віршів про природу, написаних поетом у Лейпцигу та Штрасбурзі, можна простежити зміни в його світогляді, що позначилися на ліриці.

Приміщення № 3. Тема емансипації в поетичних творах. Роки у Франкфурті. Ода «Прометей» представлена тут у взаємозв'язку з міфом про титана, який довіку став для людства символом прагнення до волі й творчості. Роман «Страждання молодого Вертера» був не лише першим загальновизнаним твором Й.-В. Ґете, а й окреслив новий напрям європейського роману. Тоді ж поет, намагаючись створити національний героїчний характер, пише драму «Гец фон Беоліхінген».

И.-В. Ґете — активний учасник літературної групи «Буря і натиск», один з постійних рецензентів ЇЇ друкованого органу «Франкфуртський вчений вісник». Приміщення № 4. Практична діяльність. Перші десять років у Веймарі. 7 Листопада 1775 року Й.

-В. Ґете переїздить до столиці герцогства Саксен-Веймар-Ейзенах, де мешкало 6000 жителів. Згодом він, обійнявши тут високу посаду, брав участь у розв'язанні майже всіх державних справ. Матеріали залу розкривають адміністративну діяльність митця, коло його спілкування. Приміщення № 5. Один день із життя Й.-В. Ґете. Цю кімнату присвячено лише одному дню з життя генія — 1 лютого 1779 року. Експозиція розкриває не лише практичну діяльність Й. -В.

Ґете, а й невдоволення митця мізерністю досягнутого. Гіркі нотатки щодо реального стану герцогства в щоденнику поета свідчать про загострення душевної кризи, виходом з якої стала втеча до Італії. Приміщення № 6. Самовідданість і нова орієнтація. Й. - В. Ґете в Італії. З серпня 1786 до травня 1788 року Й.-В. Ґете живе в Італії -- у Римі.

Його захоплюють чарівний південний пейзаж, пам'ятки античності та Відродження. Поет спостерігає природні феномени, вивчає життя італійського народу. Саме в Італії Й.-В. Ґете переробив і завершив чимало своїх поезій, бо тут знову відчув себе художником-творцем.

Приміщення № 7. Поетична праця. Роки товаришування з Ф. Шиллєром. Згодом поет назвав цей час «щасливою подією, яка перевершила всі його сподівання й надії». Основні експонати цього залу присвячено дебатам, які точилися в майстернях обох класиків, зокрема — навколо балади.

Й.-В. Ґете серйозно зацікавився образотворчим мистецтвом.

Приміщення № 8, 9- Програма та реальність. Й.-В. Ґете Керівник театру у Веймарі. З 1791 по 1817 рік у театрі було поставлено 600 п'єс, які дістали визнання в багатьох землях Німеччини. Саме на сцені його театру відбулися прем'єри Шиллерових п'єс: «Валлен-штейн», «Марія Стюарт», «Мессінська наречена», «Вільгельм Телль». Приміщення № 10. Спостереження Експеременту-вання Опис. Й.-В. Ґете Природознавець. У цьому залі виставлено предмети й документи, що свідчать про наукові дослідження поета. Приміщення № 11. Й. - В. Ґете в контексті національної літератури (кінець XIX Початок XX Ст.). У цьому залі представлено літературні течії, напрями, що існували в Німеччині на той час. Експонати розповідають про співпрацю й стосунки поета з книговидавцями, редакторами журналів, альманахів.

Приміщення № 12. Поет та історія. Автобіографічний твір. Й.-В.

Ґете сам зауважував, що з роками «стає історією». Будучи свідком багатьох визначних історичних подій, він чимало пережив та переосмислив. Приміщення № 13. Нація і людство. Й.-В. Ґете і світова література. На таких зразках, як «Західно-східний диван», та перекладах розкривається ставлення Й.-В. Ґете до світової літератури. Він вивчав твори античності та європейського Ренесансу, східну поезію, фольклор різних народів; чимало розмірковував про вселюдський духовний поступ, дружив з багатьма культурними діячами. Приміщення № 14. Підсумки багаторічної творчості. Проблематика поеми «Фауст», її II Частина. Матеріали останнього залу розкривають зв'язок творчості Й.

-В. Ґете з найболючішими і найсуттєвішими проблемами людини та суспільства, виявляють місце останніх частин «Фа-уста» в духовній еволюції митця. Як заповіт великого генія звучать слова Фауста: «Піде вперед, посеред мук і щастя...». 4.

Ще за життя Й.-В.

Ґете його будинок став своєрідним музеєм. З усіх кінців Європи надходили до нього книжки, газети, листи. Щоб побачити й почути старійшину європей ської літератури, сюди приїздили В. Жуковський і О. Кіпрен- ський, А.-М. Ампер і Г.

Гейне, А. Міцкевич, В.

Теккерей та ба гато інших. Й.-В. Ґете цікавився всіма сферами людського буття. Літературою ж опікувався найбільше. Він захоплювався В. Шекс-піром, Дж.

Байроном і О. Пушкіним (останньому на згадку подарував своє перо), вірив у велике майбутнє Стендаля та П. Меріме, читав В. Скотта, П.

-Ж. Беранже та ін. Важко навіть уявити, скільки книжок прочитав за життя поет. Лише в його домашній бібліотеці понад 10 тисяч видань. Ви також маєте змогу прилучитися до шанувальників славетного поета, відкриваючи для себе його безсмертний твір — «Фауст». Ще Плутарх наголошував: «Сила мови полягає в умінні виразити багато в небагатьох словах».

Один із перших у світі мислителів-діалектиків, який залишився в історії втіленням ідеального мудреця, Со-крат найголовнішим методом викладання вважав ЕвристичНу бесіду. Це підтверджує і його вислів, який дійшов до нас із сивої давнини і залишається актуальним у сьогоденні. Мовна культура людини визнана пріоритетною складовою її загальної культури. Великі можливості для розвитку як усного, так і писемного мовлення учнів відкриваються не лише на уроках рідної мови та літератури. Твори світової класики в школах України вивчають у перекладах. Залучаючи у шкільний курс «Зарубіжної літератури» твори в найкращих українських перекладах, ми надаємо можливість учням опанувати саме нормативну літературну мову, звільняючись від суржику, арго, діалектизмів тощо. На уроках зарубіжної літератури відкриваються необмежені можливості розв'язання проблеми розвитку мовленнєвої діяльності учнів.

Але для цього необхідно: — щоб у шкільні програми із зарубіжної літератури потрапили твори у кращих перекладах визнаних вітчизняних майстрів слова; — на високому науково-методичному рівні було розроблено і втілено у шкільну програму чітку, логічну систему розвитку мовленнєвої діяльності учнів під час вивчення творів світової класики; — щоб учителі зарубіжної літератури мали відповідну підготовку для розв'язання цієї проблеми. Насамперед важливо визначити необхідні теоретичні позиції.

Взаємовідносини між людьми залежать від рівня і якості їхньої комунікації, що й ставить на перше місце їхній рівень розвитку мови. У методичній науці склалася думка, що рецептивне оволодіння мовою потребує менших зусиль, ніж продуктивне. Не погоджуючись з цією думкою, наголосимо, що вчити учнів слухати й читати не менш відповідально і важливо, як і вчити відтворювати мову.

Рецептивна, репродуктивна і продуктивна мова відтворюється у всіх відомих її формах, як в усній, так і в писемній, і значення їх обох не можна перебільшити. Вони взаємопов'язані між собою. Оволодіння писемною мовою відбувається на грунті усного мовлення: спочатку людина вчиться слухати, потім говорити, на підставі цих умінь виникає потреба читати й писати. З'ясувавши теоретичні позиції мовлення та усвідомивши їхнє значення, доцільно розробити методику застосування кожної з них. А для цього важливо визначити Загальну мету Роботи з розвитку мовлення, А саме: розвивати в учнів вишукану літературну (усну та писемну) мову, ефективно використовуючи художні засоби і власний мовленнєвий запас.

Для реалізації поставленої мети необхідно виконувати такі Завдання: —постійно збагачувати словниковий запас учнів; —вчити використовувати всі типи наявних словників; тлумачний словник зробити настільною книгою учнів; —розвивати в учнів уміння: □ уважно слухати й запам'ятовувати; □ правильно, вдумливо, виразно читати й розуміти прочитане; □ переказувати стисло і близько до тексту; □ вчити напам'ять і виразно декламувати; □ оригінально відтворювати вивчений матеріал; □ висловлювати власні думки; □ емоційно реагувати на події, характери героїв, їхні вчинки тощо; □ користуватися художніми засобами; □ доречно використовувати як в усній, так і писемній мові прислів'я, приказки, крилаті вислови тощо; □ будувати своє висловлювання в логічній послідовності зі вступом, головною частиною та висновком тощо. Такі завдання закладено в Програмі із зарубіжної літератури (2001), яка ґрунтується на принципах, що враховують і проблему розвитку мовлення учнів, а саме: — антропологічному, згідно з яким у центрі уваги — особистість учня, її творчий саморозвиток та самовиявлення, духовно-ціннісні засади її буття; — репрезентативному, згідно з яким на кращих художніх зразках демонструються здобутки зарубіжної літератури від давнини до сьогодення, своєрідність поетики авторів, національних традицій, літературно-художніх напрямів, течій і шкіл, історико-культурних етапів; — на взаємозв'язку аксіологічного (аксіологія — вчення про цінності, мотивацію людських учинків), естетичного (естетика — наука про мистецтво, про форми прекрасного в художній творчості, у природі та суспільстві), культурологічного (вивчення літературного твору в контексті історії світової культури) підходів до вивчення художнього твору; — на збалансованості між вимогами сучасної літературознавчої науки і доступністю творів для учнівського сприйняття (у доборі текстів, їх структуруванні тощо).

Усна і писемна мова пов'язані між собою, вони виконують одну функцію — спілкування між людьми, але реалізується це по-різному. Усне мовлення відбувається безпосередньо під час живого спілкування людей за допомогою звукової мови. Для активного живого спілкування на уроках зарубіжної літератури методичною наукою створено відповідні умови — визначено мету, змістову базу, арсенал методичних засобів. Система роботи з розвитку усного мовлення на уроках зарубіжної літератури повинна розроблятися з урахуванням вікових особливостей учнів (середні та старші класи); етапів вивчення художнього твору (підготовка до сприйняття, читання, підготовка до аналізу, елементи аналізу, аналіз та інтерпретування прочитаного, підсумкові заняття, творчі роботи); структурних елементів уроку (тема, епіграф, ланцюжок навчальних ситуацій), а також роботи з наочністю, ТЗН тощо. Писемне мовлення виражене графічними знаками написане. Розвиток писемного мовлення учнів у процесі ви- Вчення творів світової літератури ефективно здійснюватиметься, якщо буде виконано такі завдання: —проведено попередню усну та писемну підготовку; —визначено методичну систему забезпечення поетапного навчання учнів через різні види писемних робіт з урахуванням вікових особливостей школярів; —основним фактичним матеріалом для розвитку писемного мовлення повинен бути літературно-художній текст, а додатковим — твори інших видів мистецтв.

Підвищення престижу утворення

Підвищення престижу утворення

Новим явищем стало широке тиражування знань. Ринок друкованої продукції швидко розширювався. Держава прагне контролювати його, але далеко не завжди йому це вдається. У проміжку між Реформацією й Французькою революцією в Європі з'явилося те, що сьогодні називається масовою літературою. Це були підручники й роботи з різних галузей знань - астрономії, фізиці, хімії, географії, металургії, книги для широкого читання - гороскопи, сонники, пророцтва, збірники кулінарних рецептів і незвичайних подій, а також нової літературної форми - роман, повість, новела - те, що потім стануть називати белетристикою. В 1630 році Ришелье заснував перше періодичне видання "La Gasete", що дало назву газеті. З'явилася нова професія - журналістика й навіть квартали, де селилися газетярі.

Як наукова дисципліна журналістика виникла зі створенням печатки. Термін походить від французького journal (газета) і відповідає німецькому Journalistik і англійському journalism. У Росії журналістикою спочатку позначалася сукупність журналів; із середини XIX сторіччя термін став застосовуватися до всім періодично вихідним виданням. Першим журналом уважається французький «Журналь де саван» («Journal des scavants», 1665). Першим російським журналом був додаток до урядової газети « Санкт-Петербурзькі відомості» - «Місячні історичні, генеалогічні й географічні примітки у Відомостях», що вийшла у світло в 1728 році.

В індустріальному суспільстві підвищився престиж утворення й став складатися культ освіченої людини. державна влада, Що Зміцнює, мала потребу у кваліфікованих чиновниках, що знає мови, юриспруденцію й фінанси. Збільшилася кількість шкіл. Між 1580 і 1650 роками в Англії було відкрито більше 800 нових шкіл. Дев'яносто відсотків церковних приходів, розташованих у Парижу і його околицях, мали школи. Ішов інтенсивний процес скорочення неграмотності серед нижчих верств населення. В 1600 році у Франції тільки один із шести чоловіків умів читати, до 1800 року число таких тут досягло майже сімдесятьох відсотків. У Шотландії до початку XIX століття дев'яносто відсотків чоловіків знали грамоту.

Історія древніх цивілізацій
Філософські навчання

Образ Герди в казці Андерсена «Снігова королева»

Найкращими є ті казки, що запам'ятовуються надовго. Для міні такою казкою стала «Снігова королева» Г. К. Андерсена.

Особливо сподобалася мені головна героїня казки - Герда. Ця добра, розумна та кмітлива дівчинка прикрутила мою увагу своєю поведінкою.

Коли її друг потрапив у біду, вона прийшла йому на допомогу. Так роблять тільки справжні друзі. Смороду не кидають товаришів у лихі часи. Діти гралися разом весь свій вільний година, вирощували чудові троянди на підвіконні. Смороду знаходили прекрасне у звичайних мовленнях, адже були бідними. Зимові розваги були для них найкращим подарунком у житті. І діти зовсім не думали смороду про ті, що саме зима розлучить їх.

А точніше, Снігова королева, що заморозила серце Кая та забрала його з собою Герда усю зиму чекала Кая. Сподівалась, вірила в ті, що він повернеться. Під кінець зими дівчинка зрозуміла, що другові потрібна допомога. Адже він ніколи не кидав її саму, смороду завжди були разом. Тоді Герда сама вирішила мандрувати світом, аби тільки знайти сусідського хлопчика Кая.

Подорож Герди в пошуках Кая містила багато цікавих пригод. Дівчинка чемно собі поводила зі старою чаклункою, з принцом та принцесою, з розбійниками, зі старою лапландкою та навіть із родиною круків. її доброзичливість, віра в переможу над Сніговою Королевою допомогли їй досягти своєї мети.

Кая було врятовано. Образ Герди надовго запам'ятався мені. Треба за будь-яких розумів робити добро, і тоді люди також будуть ставитися до тобі доброзичливо. Перемога любові й добра над злом - головна тема казки Андерсена «Снігова королева». Відомий казкар стверджує, що сила любові та почуття щирої дружби здатні творити дива Маленькі діти - головні герої казки «Снігова королева».

Кай і Герда вже давно товаришували. Смороду так уподобали одне одного, що ладні були піти на подвиг зазаради дружби. Так сталося, шо проявляти всю силу свого характеру довелося Герді. Кай потрапив у повний до Снігової королеви не за власною волею. Він не зміг самотужки позбутися зачарованого шматочка льоду, що перетворив його на черствого, дражливого та нахабного хлопця. Кай не розумів власної жалюгідності. Герда ж знала його доброзичливим, гарним та привітним.

Вона вірила, що до Кая повернутися його чесноти. Треба тільки трішечки йому допомогти. Доброта Герди та її ціпок віра в порятунок Кая допомогли їй подолати багато труднощів на шляху до мети. Зустрічі з різними людьми збагатили її досвід. Вона стала розумнішою.

Гердові не змогли зробити сильнішою добрі чари, смороду були їй не потрібні, адже її сила була справжньою, а не штучною. Саме справжні почуття оспівує Андерсен у своїй казці. Вона вчить нас робити добро, не залишати друзів у біді та завжди йти до своєї мети. Не треба боятися труднощів та випробувань, адже смороду тільки загартовують характер та волю Мені дуже сподобалась казка Андерсена «Снігова королева». Я зрозумів, що любов і добро завжди перемагають зло

Древні культури доколумбовой Америки

    Культура ольмеков Майянская цивілізація Техніка й знання майя Інкська цивілізація Науки й ремесла інків Тольтекско-Ацтекська цивілізація

Більшість сучасних дослідників уважають, що перші люди потрапили в Америку через Берингове протоку. Останні 50 тисяч років рівень води в протоці двічі знижувався на п'ятдесят метрів, а 18-14 тисяч років тому він знизився на сто метрів, і між двома континентами утворився міст суши майже в три тисячі кілометрів шириною, через який мисливці на великих тваринах могли проникнути в Америку, випливаючи за чередами. Їхнє просування далі на південь було заблоковано льодовиковим бар'єром по південній границі нинішнього басейну ріки Юкон. Біля чотирнадцяти тисяч років тому клімат потеплішав, льодовики відступили, і відкрилися проходи на південь. До півдня від Аляски найбільш відомі три археологічні культури, залишені мисливцями: Сандия - 20-12 тисяч років, Кловис - 12-11 тисяч, Фольсом - 11-10 тисяч, для яких характерні наконечники метальних знарядь, копій або дротиків, з поздовжнім жолобком. Ці культури звичайно називають палеонидейскими. Потім людина пройшла в Південну Америку аж до Патагонії й Вогненної Землі. В Америці зустрічаються й більше древні знахідки з комплексом іншого виду ручних знарядь; їхня стародавність визнана не всіма археологами.

Втім, існують різні точки зору на те, як заселявся Американський континент у стародавності. Висловлюються всілякі точки зору - про заселення Америки вихідцями з Австралії або Океанії через Південний полюс, Антарктиду; про переселення з Азії через Берингове протоку, коли рівень води понизився на 100 метрів, і виявився можливим сухопутний перехід з Азії в Америку; про міграції з Африки, острівних архіпелагів Тихого океану; і навіть про порятунок біженців із загиблої Атлантиди

Часом культури Америки оголошуються не розвиненими до рівня цивілізації, тому що їм не були властиві агротехніка штучного зрошення, металургійні технології, засоби сухопутної й морської комунікації, не були відомі колесо й вітрило, була відсутня розвинена силабо-тонічна писемність, не сформувалося наукове знання.

Дійсно, культури Америки відрізнялися значною своєрідністю, вони розвивалися в іншому природно-географічному середовищі. Тут, насамперед у Центральній і Південній Америці, зустрічалася незвичайна розмаїтість плодових дерев: авокадо, папайя, маніок, хикама - тільки найвідоміші з них. Тут виростали томат, батат, тютюн, кока й ін. Головною зерновою культурою був маїс, розведення якого не вимагало значних трудових витрат, як це було характерно для Старого Світла. На рівні мотичної технології обробки землі, що майже не перетерпіла змін протягом тисячоріч, досягався врожай, немислимий в Африці або Азії. Голод і недоїдання, що приводили до епідемій і смертності в Старому Світлі, в Америці були відсутні, переборювалися маїсовою жуйкою. З великих свійських тварина жителям Америки була відома лише лама, що не давала молока, не могла використовуватися для їзди верхи, для транспортування вантажів. Тому Америка не знала всаднического війська й відповідного привілейованого стану.

Говорячи про тривале домінування кам'яних знарядь праці й війни, про повільний розвиток металургії, так і не обробки, що досягла, заліза, потрібно відзначити, що в Андах і Кордильєрах були унікальні родовища, де метали перебували в розплавленому стані, що не вимагало винаходу й створення складних плавильних печей. Обмеженість культурного простору, відсутність внутріконтинентальних морів не створили в древній Америці стимулу до розвитку сухопутних і морських засобів комунікації.

Особливу складність становить хронологія розвитку культур Америки. Можна виділити наступні періоди:

- ранній доклассический (XV - IX століття до нашої ери);

- середній доклассический (VIII - IV сторіччя до нашої ери);

- пізній доклассический (III століття до нашої ери - II століття нашої ери);

- протоклассический (II - III сторіччя нашої ери);

- ранній класичний (IV - VI століття);

- пізній класичний (VII - IX сторіччя);

- постклассический (X - XV століття).

Між двома центрами древніх американських цивілізацій, Мезоамерикой і Центральними Андами, до приходу іспанців перебували землеробські народи, основу життя яких становило продуктивне кукурудзяне землеробство. Високого рівня розвитку досягли ремесла, які включали не тільки зроблену обробку каменю й виготовлення кераміки, але й виплавку металів (захід Венесуели, Колумбія й Центральна Америка). Вищого розвитку господарства й суспільних відносин мешканці Америки досягли в Мезоамерике й Центральних Андах, де ольмеки, тольтеки, майя, ацтеки, інки й ін. народи досягли рівня культури, цілком порівнянного з рівнем культури народів Древнього Сходу в Старому Світлі.

Оптимус Прайм — глава автоботов из фильма «Трансформеры»

Фильмы Оптимус Прайм - глава автоботов из фильма "Трансформеры" Оптимус Прайм - глава автоботов из фильма "Трансформеры" Оптимус Прайм (англ. Optimus Prime, японское название — «Конвой») — основной персонаж практически всех мультсериалов, комиксов и фильмов о трансформерах, глава автоботов. Трансформируется в тягач. Главный противник — Мегатрон. Лидер максималов Оптимус Праймал — дальний потомок Прайма.

Источник:Фильмы, мультфильмы, комиксы о Трансформерах Автор: компания «Hasbro», Майкл Бэй Вид: Известные роботы в кино Описание К числу главных особенностей Оптимуса Прайма относятся доброта и сострадание, которые распространяются на всё живое, включая жителей Земли. Он воюет, чтобы защитить слабых и тех, чья свобода находится под угрозой. Оптимус отлично понимает, что для достижения этой цели необходимо навсегда разгромить десептиконов. Однако при всём этом он — исключительно благородная натура, и не способен нанести удар в спину даже злейшему врагу.

Несколько раз спасал жизнь самому Мегатрону (например, в серии «Отсчёт гибели»). Главная цель Оптимуса Прайма — сохранение мира и жизни во Вселенной, ради которой, при необходимости, он готов действовать даже совместно с десептиконами (см.

серии «Ядро», «Инсектиконовый синдром», «Месть Грубикуса»). Оптимус старается усовершенствовать окружающий мир, по возможности не прибегая к насилию, но, если потребуется, готов сражаться за правое дело. Как представитель древнейших трансформеров, он обладает безграничной мудростью и неимоверно огромной физической силой, и это в совокупности с отличными боевыми навыками делает его непобедимым.

Конечно, «быть непобедимым» ещё не значит «быть неуязвимым»: практически в каждом сериале о трансформерах Оптимус Прайм погибает. Однако он обязательно возрождается к жизни, причём ещё более могущественным, чем прежде. Оптимус Прайм является носителем Матрицы Лидерства, которая хранит в себе мудрость, накопленную автоботами за многие миллионы лет. Матрица дает Прайму ответы на самые сложные вопросы, помогает руководить автоботами в любых, даже самых экстремальных, ситуациях и бороться с десептиконами.

Биография «The Transformers» До начала Великой войны был известен под именем Орион Мирный (англ. Orion Pax), и его характер вполне соответствовал этому прозвищу.

Однако его добродушие послужило причиной беды: доверившись Мегатрону, он показал ему энергохранилище автоботов, а тот со своим воинством вероломно захватил его. Сам Орион, его друг Дион и возлюбленная Ариэль были тяжело ранены и наверняка погибли бы, если бы их не спасли прибывшие из будущего аэроботы.

Они доставили Ориона в мастерскую мудрого Альфа Триона, и тот реконструировал Ориона в Оптимуса Прайма. Так появился на свет новый предводитель автоботов, который возглавил их борьбу против десептиконов. Когда в ходе многовековой войны энергетические ресурсы Кибертрона были истощены до предела, Оптимус собрал команду из самых лучших, опытных и преданных бойцов-автоботов и отправился с ними в путешествие по Вселенной на поиски новых источников энергии. «Трилогия Юникрона» Является действующим лицом всех частей трилогии.

В первой части он трансформировался в грузовик, его прицеп создавал дополнительный модуль с которым он может объединяться в режиме робота, так называемый «Супер Режим». Фильмы (2007, 2009, 2011) Во всех трёх фильмах Оптимус Прайм действует как лидер автоботов. В первом фильме он во главе небольшого отряда самых надёжных бойцов прибывает на Землю в поисках Оллспарка — невероятно мощного источника энергии, способного порождать целые миры, который был утерян во время братоубийственной войны на Кибертроне, развязанной десептиконами ради его захвата.

Его цель — уничтожить Оллспарк, чтобы не дать десептиконам использовать его силу для осуществления своих злодейских замыслов. Хотя земная цивилизация, по меркам трансформеров, ещё очень примитивна, Прайм готов защищать людей, чего бы это ни стоило и ему самому, и его товарищам-автоботам. Возражая тем, кто считает людей отсталой и варварской расой (а так думает не только Мегатрон, но даже и кое-кто из автоботов — в частности, Айронхайд), Оптимус выражает уверенность в том, что люди, как все живые существа, заслуживают свободы, и что у них тоже есть право выбора. Технические характеристики Рост Прайма составляет 28 футов (примерно 9 метров). Корпус выполнен из кобальтового суперсплава, который делает его устойчивым практически к любым ударам и взрывам.

«Фирменная» окраска корпуса, по которой его легко опознать в любом сериале и фильме — сочетание красного, синего и белого цветов. Шлем — синий. Лицо постоянно закрыто защитной пластиной (единственный сериал, где его лицо можно увидеть — «Transformers: Animated»).

Оптические датчики голубые. В режиме робота Оптимус Прайм может разделиться на три составляющие: Модуль «Оптимус» представляет собой чувствующего робота, являющегося кладезем обширных знаний и силы.

Он способен принять груз массой 35000 килограммов. Сила удара кулака достигает 435000 Н. Вооружен лазерной винтовкой и способен прожечь дыру в носовом конусе истребителя десептиконов с расстояния 48 километров благодаря своей исключительной зоркости. Модуль «Прайм», известный также под названием «Роллер» — небольшое, похожее на тележку устройство, которое используется для незаметного проникновения за линии обороны врага Оптимус может управлять этим модулем по радио на расстоянии до 1920 километров. Появление где-либо Роллера равносильно присутствию там самого Оптимуса Прайма. Модуль «Боевая Платформа» — автоматическая пусковая установка, способная применять любое артиллерийское, ракетное и лучевое оружие, состоящее на вооружении других автоботов. Оборудование платформы включает в себя также чрезвычайно ловкий манипулятор, позволяющий быстро заряжать и менять оружие.

Установленная на платформе дисковая антенна обеспечивает связь между Оптимусом Праймом и другими автоботами в радиусе 90 километров. Она может быть приспособлена для спутниковой связи, что повышает ее эффективность в 10 раз. Вне боя выглядит как автоприцеп. Хотя Оптимус Прайм может функционировать в виде трех независимых модулей, ранение одного из них ощущают остальные. Роллер особенно уязвим во время проведения им операций в тылу врага, на которых он специализируется.

Тем не менее, модуль Оптимус является самым важным из триады. Он может выжить без двух других, они без него — нет.

В мультсериале «Армада» образует «малый гештальт» с мини-коном по имени Спаркплаг, при соединении с которым увеличивается в размерах и приобретает дополнительную мощность. Спаркплаг также управляет прицепом, пока Прайм находится в альт-форме робота. В художественном фильме «Трансформеры» Прайм трансформируется в шестиколёсный грузовик Peterbilt с двигателем мощностью 850 лошадиных сил и максимальной скоростью 400 км/ч, оборудованный 39 пушками и пусковой установкой ракет «земля-воздух». В режиме робота вооружён теми же ракетами, двумя мечами и пушкой с лазерным прицелом, которая стреляет плутониевыми боеголовками, имеющими радиус поражения до 100 км и взрывную силу, эквивалентную 1500 кг тротила. В конце фильма «Трансформеры: Месть падших» бывший десептикон по имени Джетфайер отдаёт Оптимусу свои детали, в результате чего Оптимус становится обладателем ещё большей силы и даже получает возможность летать.

Характер Оптимус Прайм — «рыцарь без страха и упрёка», идеальный командир. Он лишён недостатков. Подчинённые преданы ему и горды тем, что действуют и сражаются под его руководством. Даже враги воздают ему должное. Его можно обвинить разве что в слишком сильном сострадании к другим и тревоге за их безопасность, которые порождают в нём постоянную готовность к самопожертвованию. Он добился бы лучших результатов в качестве военачальника, если бы он был более безжалостным. Но в этом случае он перестал бы быть Оптимусом Праймом.

1259, Уильям Белл - персонаж сериала "Грань" Давний партнер Уолтера Бишопа по лаборатории, ныне глава «Мэссив Дай... Дубровский Андрей Гаврилович - второстепенный герой романа Пушкина "Дубровский" Дубровский Андрей Гаврилович - отец главного героя романа, Владимира А... Троекуров Кирила Петрович - герой романа Пушкина "Дубровский" Троекуров Кирила Петрович - один из основных героев романа Пушкина Ду...

Евгений Базаров - герой романа «Отцы и дети» Действие романа происходит летом 1859 года. Моло... Евгений Онегин - характеристика героя Евгений Онегин — герой романа в стихах А. С.Пушки... Капитан Джек Воробей Пират Джек Воробей - колоритный, манерный пиратс...

Наверно отрицательные герои нравятся потому, что они первое красивые, второе они все имеют грустную историю, в третьих они должны быть умными, в четвертых он должен быть несчастным и одиноким. Но я думаю что, отрицательные герои они загадочные, смелые, но жаль, что иногда эти герои часто погибают в конце фильма или в конце аниме... Но не которые герои осознают свою вину и начинают бороться за сторону добра.

Сравнение эпизодов «Чичиков у Ноздрева» и «Чичиков у Коробочки»

«Ну, баба, кажется, крепколобая» подумал Чичиков, Н. В. Гоголь Поэма Николая Васильевича Гоголя «Мертвые души» гениально отразила время и лица помещичье-крепостнической России 30-х годов XIX века.

Это был период, когда крепостничество терпело крах, назрел кризис системы, но помещики отчаянно цеплялись за свои привилегии, позволяющие им безбедно существовать за счет рабского труда подневольных крестьян. Поэма построена в форме путешествия, позволяющего автору показать всю Россию с ее бедами и тяготами, выявить причину бедственного положения народа и с помощью сатиры обличить пороки существующего строя. Павел Иванович Чичиков — мошенник, задумавший составить капитал, пользуясь несовершенством общественного строя России. Путешествуя по южным губерниям, он пытается дешево скупить мертвых крестьян, не прошедших ревизской сказки (переписи) и считающихся живыми, чтобы впоследствии заложить фальшивые документы в банк и получить под них деньги, выгодно жениться, разбогатеть, не затрудняя себя общественно полезным делом. Чичиков встречается с крепостниками-помещиками, и здесь Гоголь показывает, до какой «гадости и мерзости может дойти человек» в погоне за деньгами и собственным благополучием.

Покинув Манилова, Чичиков попадает к Коробочке — достаточно зажиточной помещице, рачительной хозяйке, готовой про давать «мясо, птицу, пеньку и мед», но не отказавшейся и от торговли мертвыми душами крестьян. Причем «дубиноголовая» Настасья Петровна «решила», что для этого придется выкапывать гробы, и это ее не останавливает. Она готова на все, лишь бы получить деньги. «Нешто хочешь ты их откапывать из земли?» Чичиков прекрасно понял натуру Коробочки и разговаривал с ней «с большею свободою, нежели с Маниловым».

Чичиков не церемонится. Ему надо продолжать начато дело, и, коль он заехал к Коробочке, надо вести дело с ней л Иванович позволяет себе прикрикнуть на помещицу, когда отвлекается от интересующего его дело. Настасья боится продешевить, все остальное не беспокоит. Она, «женщина пожилых лет, в каком-то К льном чепце, надетом наскоро, с фланелью на шее, одна из матушек, небольших помещиц, которые плачутся на убытки и держат голову несколько набок, а между тем обирают понемногу деньжонок в пестрядевые мешочки, размещенные по ящикам комодов». Коробочка крепкая помещица, она живет натуральным хозяйством, но прекрасно знает власть денег.

Поражаешься жадности Настасьи Петровны: зачем ей деньги, ведь у нее нет детей, кому бы можно было передать капитал, кого нужно было выводить в люди. Бессмысленность накопительства Коробочки почти зловеща. Она копит деньги ради их самих, не боится продавать мертвых крестьян — лишь бы получить деньги. Этот эпизод имеет большое значение в композиционном построении поэмы «Мертвые души». Постепенно Гоголь покажет, как жажда наживы, составление капитала любыми средствами, безмерная эксплуатация крестьян вытравляют душу самих помещиков.

Они теряют человеческий облик, душевную теплоту, превращаясь в «настоящих мертвых душ». Гениальность Гоголя заключается в том, что он увидел нарождающийся класс капиталистов, показал их кровную связь с крепостниками, у них единая природа — беспощадная эксплуатация человека ради собственной наживы. Но Гоголь не был бы истинным художником, если бы не увидел сам и не показал своим читателям путей возрождения России, поэтому в конце первого тома поэмы появляется светлый образ «птицы-тройки» — России, которая все же преодолеет все трудности и сумеет возродиться, встать вровень с другими странами. Гоголь не был фантастом, он не мог предсказать, как скоро это случится, поэтому образ «тройки» символичен. Это почти мечта автора о прекрасном будущем отечества.

«Русь, куда же несешься ты? Дай ответ. Не дает ответа. Чудным звоном заливается колокольчик; гремит и становится ветром разорванный в куски воздух; летит мимо все, что ни есть на земле, и, косясь, остораниваются и дают ей дорогу другие народы и государства». Большинство помещиков, вырождаясь, мучаясь, терзая окружающих, живут иллюзорными представлениями о действительности и самих себе. Таким помещиком является Ноздрев, случайно встреченный Чичиковым на постоялом дворе. Он не имеет никакого понятия о достоинствах человека, правилах общения и нормах морали.

Автор называет его «историческим человеком», ибо он постоянно попадает в истории: « ... или выведут его под руки из зала жандармы, или принуждены бывают вытолкать свои же приятели». Описывая Чичикова прекрасным психологом, умеющим сразу же понять натуру человека, с которым ему предстоит вести дела, автор показывает, что и Павел Иванович ошибся, сделав ставку в своем мошенничестве на Ноздрева. «А что ж, — подумал Чичиков, — заеду я в самом деле к Ноздреву. Чем же он хуже других. Такой же человек, да еще проигрался.

Горазд он, как видно, на все, стало быть, у него даром можно кое-что выпросить». Не будь Павел Иванович настолько алчен, он бы внимательнее пригляделся к Ноздреву, понял, что с ним невозможно вести никаких дел. Он продаст, обманет, разнесет слух по всей округе, да еще и приврет «три короба», что в общем-то и случилось. Ноздрев навязывает окружающим совершенно непонятную форму общения «Ноздрев во многих отношениях был многосторонний человек, то есть человек на все руки. Чичиков понял, что очень гадал, связавшись с этим вралем.

Ноздрев имеет привычку сманивать к себе очередного «приятеля», навязывать ему «сделки», а когда тот отказывается, избивает его, призывая на помощь своих крепостных. Так, Чичикову он предлагает отдать мертвые души даром, но предварительно купить жеребца за 4 тысячи, купленного якобы им самим за 10 тысяч рублей.

Ноздрев забросил свое хозяйство, повесничает, ездит по ярмаркам, трактирам, проигрывая те гроши, которые собирает со своих разоренных крестьян. Бывает, правда редко, когда ему везет — попадается простак, которого удается обыграть в карты, тогда Ноздрев покупает всякую всячину, но не довозит этого до дома, так как тут же проигрывает более удачливому заезжему шулеру. Чичиков не знает, как отвязаться от слишком навязчивого приятеля, который почти «прибил» Павла Ивановича. И, если бы не приезд исправника, быть бы «нашему искателю приключения» с синяками.

В эпизоде, описывающем посещение Ноздрева Чичиковым, Гоголь показал очередного опустившегося помещика из «галереи типов». Несмотря на бурную деятельность, Ноздрев представляется «мертвым» для общества. Он суетится, доставляя всем неудобства и неприятности.

Можно легко представить, как плохо живется крестьянам у такого помещика-баламута, ничем полезным не занимающегося, не дающего сосредоточиться на Деле и другим. Буйное «гусарство» Ноздрева наводит на мысль, что, служи он в армии, и там бы не было от него никакой пользы, а лишь один вред.

Смех писателя сатирически, ненавязчиво обличает нравы крепостнического строя. Читателям становится ясно, Как никчемны, бесполезны и даже социально опасны Ноздревы, веющие власть над людьми. Они расправляются даже с равными себе, а что могут творить с подневольными крестьянами, догадаться, узнав причину приезда капитана-исправника: Вы находитесь под судом до времени окончания решения по вящему делу...

Вы были замешаны в историю, по случаю нанесения помещику Максимову личной обиды розгами в пьяном виде». Чичикову повезло: приезд офицера избавил Павла Иванова от участи многих «приятелей». Чем дальше читаешь поэму Гоголя «Мертвые души» сквернее становится на душе: время идет, а нравы почти не меняются. И автор гениально предвидел: «...

может быть, низов его характером избитым, станут говорить, что теперь нет у» Ноздрева. Увы!

Ноздрев долго еще не выведется из мира...»

Війни Рима

Римська цивілізація

Війни Рима

Війна була джерелом існування Римської республіки. Війна забезпечувала безперервне поповнення фонду державних земель (ager publicus), що розподілялися потім серед воїнів - римських громадян. З моменту проголошення республіки Рим вів безперервні завойовницькі війни із сусідніми племенами латинян, італіків, греків, колонизовавших Південь Італії. Більше 200 років треба було римлянам, щоб інтегрувати землі Італії до складу Римської республіки. Особливо запеклої була Тарентская війна (280 - 275 роки до нашої ери), у якій у підтримку Тарента проти Рима виступив епирский басилевс Пирр, що рівнявся по військовому таланті з Олександром Македонським. Незважаючи на поразки від Пирра на початку війни, Рим в остаточному підсумку вийшов переможцем. В 265 році до нашої ери римляне захопили етрусский місто Вольсинии, що вважається закінченням завоювання Італії. А вже в 264 році до нашої ери висадження римлян на Сицилії привела до початку Пунічних воєн, тобто воєн з финикийцами, яких римляне називали пунийцами.

Перша пунічна війна почалася в 264 році до нашої ери висадженням римських військ на чолі з консулом Аппием Клавдієм на Сицилії й вигнанням карфагенян з Мессани. Гиерон уклав союз із римлянами й спільними силами вони вигнали карфагенян також із сицилійського міста Агригента. Римляне, що не мали раніше свого військового флоту, швидко побудували його й одержали ряд перемог над відомими своєю морською могутністю пунийцами. Перша морська перемога була здобута консулом Дуилием при Милах (на північному узбережжі Силилии), зокрема, завдяки вживанню винайдених римлянами абордажних мостів - корвов (corvi). Однак в 255 році до нашої ери карфагенский найманий воєначальник Ксантипп розбиває римлян, а сам Дуилий попадає в полон. Нещастя римлян збільшуються втратою відразу декількох флотилій під час морської бури, проте, в 250 році вони здобувають сухопутну перемогу при Панорме на заході Сицилії
В 248-242 роках до нашої ери талановитий карфагенский полководець Гамилькар Барка успішно відбиває нападу римлян як на суші, так і на море й відвойовує один за іншим міста Сицилії. Положення різко змінилося в 242 році до нашої ери, коли консул Лутаций Катул розгромив карфагенский флот при егатских островах. Гамилькар виявився відрізаним від Карфагена, тому що на морі панували римляне. Це змусило карфагенян укласти невигідний для них мир, по якому вони повністю відмовлялися від Сицилії й прилежащих островів. Подальші внутрішні смути в карфагенской державі, викликані повстанням найманців, надовго виключили карфагенян з боротьби за панування в західне Середземномор'я, завдяки чому римляне захопили Сардинію.

Безпосередньою причиною Другої пунічної війни була активна експансія Карфагена в Іспанії. З 237 року до нашої ери пунийские полководці Гамилькар, потім Гасдрубал і нарешті Ганнибал поступово скоряли різні племена Іспанії. Коли Ганнибал після довгої облоги захопив союзний римлянам місто Сагунт, вони в 218 році оголосили війну Карфагену. У ході найбільш драматичної Другої Пунічної війни (218 - 201 роки до нашої ери) Рим пережив зіткнення із самим блискучим військовим генієм світової історії Ганнибалом, полководцем финикийцев, пережив поразки при Треббии, у Тразименского озера, при Каннах, коли війська Ганнибала доходили до стін Рима, але незважаючи на це вийшов абсолютним переможцем у війні, розтрощивши фінікійську державу й знищивши її столицю - Карфаген.

Третя пунічна війна була почата римлянами, опасавшимися відродження Карфагена; Катон Старший у римському сенаті вимагав повного руйнування Карфагена. В 149 році до нашої ери, використавши розбрати пунийцев з нумидийским царем Масиниссой, римляне повідомляють війну й осаджують Карфаген. Городяни захищалися з розпачем приречених і лише після трирічної облоги в 146 році до нашої ери Сципион Молодший опанував містом, зруйнувавши його дощенту, а вцілілих карфагенян продав у рабство. У результаті пунічних воєн, що процвітав ніколи південь Італії був настільки розорений, що назавжди втратив економічне значення.

З Пунічних воєн Римська республіка вийшла світовою державою, що встановила панування у всім Середземномор'я. В II столітті до нашої ери Рим завоювало Грецію, Іспанію, Галлію, Гельвецию; в I столітті до нашої ери Риму скорилися Понтийское царство в Причорномор'я, Вірменія, Сирія, Киликия, Палестина, германці на узбережжя Північного моря й бритти. Здавалося, Римська республіка досягла найбільшої могутності. Однак у дійсності на II - I сторіччя до нашої ери доводиться найсильніша внутрішня криза.

Історія древніх цивілізацій
Монархічні тенденції Римської республіки

Релігія Синто

Уперше термін «синто» зустрічається в писемних пам'ятках 7 століття. У цей час на основі місцевих розрізнених релігійних культів у центральній частині острова Хонсю починається формування єдиної для древнеяпонского держави релігії, що було зв'язано, у першу чергу, зі становленням централізованої держави з його потребою в уніфікованій ідеології. Для досягнення цієї мети були складені мифологическо-літописні склепіння «Кодзики» («Запису про справи стародавності», 712 рік) і «Нихон січи» («Аннали Японії», 720 рік), у яких уживає спроба відомості міфів окремих родових і територіальних утворень у єдину струнку систему (це завдання ніколи не було вирішено на практиці остаточно, і поряд з офіційно зафіксованими пантеоном і міфами синто завжди існувала безліч їхніх локальних варіантів). Основним завданням цих склепінь було обґрунтування легітимності «правлячого» роду, глава якого («син неба» або, в устояній європейській термінології, «імператор») відігравав роль верховного жерця й майже ніколи не мав реальні всеосяжні розпорядницькі повноваження, які належали іншим кровно-родинним структурам (у стародавності - родам Сога, Фудзивара, згодом - родам сегунов Минамото, Асикага й Токугава). Цей своєрідний дуалізм системи владних відносин у значній мірі визначив унікальність ситуації, що складає в тім, що правляча японська династія не знала перерви принаймні починаючи з 5 століття до нинішнього часу.
Характерною рисою релігії синто або синтоистской міфології є з'єднання в ній міфів хліборобів, мисливців і рибалок, племен алтайської й аустронезийской язикових груп, що відбиває складний процес етногенезу японців. Спостерігаються певні паралелі й із шаманистическим комплексом мешканців Корейського півострова. Однак основними в синтоїзмі варто визнати все-таки аграрні обряди. Це було пов'язане з тим, що раннеяпонское держава (самоназва - Ямато) було насамперед державою хліборобів (головним чином рисівників). На релігійну практику раннього синтоїзму великий вплив зробили також конфуціанство й особливо релігійний даосизм.

У релігії синто відсутня концепція єдиного Творця. Згідно синтоистской міфології, природні об'єкти (включаючи самі острови Японії) були створені в результаті діяльності парних (чоловічих і жіночих) божества. Спочатку сонм божеств, що перебували на Рівнині Високого Неба, відрядив брата із сестрою - Идзанаки й Идзанами - для того, щоб вони створили Японські острови. Зануривши спис у морську воду, вони стали місити її, поки часточки землі, що були в ній, не збилися в найперший острів. Після цього Идзанаги й Идзанами спускаються на острів, щоб створити тепер цілий архіпелаг, що вони й породжують цілком «людським» способом.

Результатом цих дій став і ще один важливий культурний наслідок: японці стали вважати, що їхнього божества - ками - володіють насамперед творить, продуктивною сутністю. І тому стали звертатися до них у всіх тих випадках, коли було потрібно забезпечити цю виробляючу здатність. Не випадково в історичній Японії похоронні обряди завжди відправлялися буддійськими священнослужителями - саме вони були «відповідальні» за «проводи» душі покійного в мир іншої. Що ж стосується весіль, обрядів, пов'язаних з народженням, забезпеченням родючості землі, те тут абсолютний пріоритет належав синтоистским жерцям. При імператорському дворі існувала Палата Божеств, жерці якої професійно відправляли обряди, покликані забезпечити родючість у масштабах країни (провідна роль належала спадкоємним жерцям з пологів Накатоми, Имибе й Урабе).Що стосується сільських громад, те там ці обряди найчастіше відправлялися самими сільськими жителями, яких визначали жеребом і періодично поміняли.

Офіційний пантеон раннього синто являє собою божества-предків найбільш могутніх аристократичних пологів. Головними категоріями цих божеств є: 1) «небесні божества» (народилися й діяли на небі - божества космогонічного циклу); 2) «дітей і онуків небесних божеств» (народилися на небі, але діяли також і на землі - «культурні герої») і 3) «земні божества» - народилися й діяли на землі (предки скорених племен і пологів). Кожне із цих численних божеств мало людських нащадків. І чим більше могутнім був рід, тим до більше древнього божества він зводив своє походження. Оскільки головне божество синтоистского пантеону богиня Аматерасу ставиться до категорії «діти й онуки небесних божеств», те її центральне місце в пантеоні пояснюється чисто історичними обставинами піднесення правлячого роду (його прізвище було, імовірно, табуирована й тому залишилася для нас невідомої). Таким чином, можна затверджувати, що структура синтоистского пантеону значною мірою відбиває соціальну структуру суспільства 7-8 століть.

Більшу роль у релігії синто грають локальні ландшафтні божества, що вважалися охранителями тої або іншої місцевості, а також людей, що там жили. Особливо це ставиться до божеств гір, оскільки саме гори були основними сакральними крапками простору: уважалося, що саме там живуть душі предків. Не випадково, що більшість синтоистских храмів також було розташовано в горах. Разом з формуванням у культурі естетических подань природним ландшафтним об'єктам були приписані естетические характеристики, чим і пояснюється «підвищене» увага, що приділяється японською літературою й мистецтвом пейзажним жанрам.

Відповідно до релігії синто, кожна людина після смерті стає предком, і, отже, об'єктом для поклоніння - поза залежністю від своїх прижиттєвих діянь. Про синтоистском божество неможливо однозначно сказати - добре воно або ж зле, оскільки синтоїзм не ставиться до числа религий з розробленими етичними поняттями. Не існує в ньому й божества, яке можна було б співвіднести з дияволом, із втіленням абсолютного зла. З культу предків виникає тремтливо-поважне відношення японців до минулого. Минуле - це той час, коли жили предки. Тому історія цієї країни не знає революцій, основним змістом яких є заперечення минулого часу, бажання почати всі «спочатку». Звідси й перебільшена (з погляду європейців) любов мешканців Японського архіпелагу до історії, взагалі до всього, що відбулося колись у минулому.

Містобудування мусульман

Ісламська цивілізація, незважаючи на вихідний номадический імпульс, знала розвинене містобудування. Зводилися міста (шахр, медина) як центри торгівлі, ремесла, адміністративного керування й релігійного культу. Центральна частина міста - медина - призначалася для соборної мечеті, палаців, караван-сараїв. У містах обов'язково були медресе, духовні училища, що нерідко з'єднувалися з мечеттю, бібліотеками, банки, госпіталі. Засновником першого медресе є Салах-Пекло-Дин, або в європейській огласовці - Саладин (1138-1193 роки); тоді ж, наприкінці XII століття, була створена перша публічна бібліотека, що одержала назву «Бібліотека Мустансирия». Особлива увага приділялася пристрою фонтанів, штучних водойм, цистерн, робилися підземні водопроводи. Уважалося, що колодязі для обмивання у всіх мечетях з'єднувалися під землею з колодязем Кааби - головної мусульманської мечеті в Мецці.

Мечеть у канонічному розумінні являла собою замкнутий квадратний або прямокутний двір. Це відкрите зверху простір для молитви. У центрі двору - колодязь або фонтан. Уздовж стін могли йти арки. В одній з арок, зорієнтованої на Мекку, улаштовувалася ніша - михраб. Поруч перебував минбар - піднесення для мулли, проповідника. Відразу встановлювався на підставці Коран. Із зовнішньої сторони мечеті височів мінарет: вежа, з якої сліпий муедзин призивав правовірних на молитву. Крім Кааби виділялися мечеть Куббат ас-сахра («Купол Скелі») у Єрусалимі (VII століття), мечеть Омейядов у Дамаску (VIII сторіччя), Більша мечеть Самарри (IX століття), що займало 38000 квадратних метрів; ще більшою визначною пам'яткою останньої мечеті було мінарет п'ятдесятьох метрів висотою, що нагадувала Вавилонську вежу.

Зі світських будівель мусульман виділялися замки, наприклад, Каср аль-хейр аль-гарби в Йорданії (VIII століття) або Алькасаба в Іспанії (VIII сторіччя), увінчана сорока пятиметровой квадратною вежею. Халіфи й султани суперничали між собою за володіння самими чудовими палацами. Шедевром ісламської архітектури є палац кордовских халіфів Альгамбра ( XIII-XIV століття). Парадною резиденцією халіфів був палац Комарес, перед яким був улаштований Миртовий двір; у вежі Комарес перебував зал послів із троном халіфа; частиною палацового комплексу був Палац Львів, призначений для приватного життя правителя. Палац прикрашався розписами, вазами, кам'яним різьбленням, був обладнаний зробленою водопровідною системою, що харчувала численні фонтани й басейни й повітря, що озонувало, у приміщеннях.

Іслам забороняв антропоморфні зображення, відкидав ікони й скульптури. Звідси особливе значення геометризованного орнаменту, що набув сенсу сакральної мови для неосвічених. Знак означав Аллаха; знак - символізував Каабу; - око Аллаха; - щиру віру, іслам; - п'ять стовпів ісламу (віра в Аллаха, молитва, милостиня, пост, хадж). Незважаючи на заборону, у суннитских областях, у Сирії, Палестині, Єгипті, зберігалися традиції фрескового живопису; в Ірані розвивався книжковий живопис - мініатюра. В IX-X століттях переживала інтенсивний розквіт арабська література. Неперевершеними майстрами художнього слова стали Фараздак, Ахталь, Абу-Нувас, Абу-аль-Атахия.

Музей ісламського мистецтва був заснований у Каїрі в 1881 році. У музеї представлені пам'ятники середньовічного монументально-декоративного й прикладного мистецтва арабських країн, Ірану й Туреччини; рукописи й мініатюри. Колекція нараховує близько 62 тисяч творів мистецтва. Основу зборів склали надходження з каїрських мечетей, приватних будинків, розкопок Фустата (старого міста, заснованого арабами в 641 році й згодом приєднаного до Каїра).

Серед найцінніших експонатів: рельєфи з Фатимидского палацу зі сценами полювання й ін. (XI століття); облицьована дерев'яними панелями стіна зі школи Корана в Розетте з оформленими прорізами для книг (XVII століття); турецьке мозаїчне панно, що зображує Священну Каабу й мечеть Аль-Харам у Мецці (XVI сторіччя); папірус, що складається із дванадцяти частин, з вимогою аббасидского префекта Муси до царя Нубії про компенсацію за вбивство купця (758 рік); столик султана Калауна (1327 рік) майстра Мухаммеда ибн Сункура з Багдада, лампи з мечетей і посудини з розписом кольоровими емалями й інші пам'ятники ісламського мистецтва.

История всемирной литературы. 18 век. Тертерян И. А. Мелендес Вальдес и испанская поэзия на рубеже XVIII—XIX вв

История всемирной литературы. 18 век.
Тертерян И. А. Мелендес Вальдес и испанская поэзия на рубеже XVIII—XIX вв.

Источник: Литература Просвещения )-XIX вв. // История всемирной литературы: В 8 томах / АН СССР; Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького. - М.: Наука, 1983-1994. - На титл. л. изд.: История всемирной литературы: в 9 т.

Т. 5. -1988. - С. 292-293.

"Послание друзьям в Саламанку". В Саламанке в эти годы сложилась группа молодых поэтов, душой которой был Хуан Мелендес Вальдес (1754-1817), тогда студент университета. Мелендес Вальдес и его друзья (падре Диего Гонсалес, Иглесиас, Форнер и др.) следовали в начале своего творческого пути линии анакреонтической и пасторальной поэзии, связанной в Испании с именем Аркадии. "Увенчанный розами и нарциссами" (каким рисует себя Мелендес Вальдес), поэт воспевает любовь, вино и дружбу. Его героини - Дорилы, Лиси, Фелис - появляются то беззаботными красавицами, пирующими с юношами в залах и садах, украшенных статуями, фонтанами, колоннами, то скромными пастушками. Любовь и веселье в типичной для стиля рококо обстановке - тема, на которую легко откликался певучий стихотворный дар Мелендеса Вальдеса. Обладая поэтическим талантом (бесспорно, самым значительным в Испании XVIII в.), Мелендес Вальдес в интеллектуальном плане подчинялся влиянию двух своих друзей, превосходивших его силой и оригинальностью мышления: Ховельяноса и Кадальсо. В упомянутом выше послании Ховельянос побуждал своих друзей-поэтов оставить легкие и веселые забавы и посвятить свой дар возвышенным целям, он советовал им вместо фривольных анакреонтических стихов писать философские размышления на гражданские и исторические темы. Конечно, это послание надо трактовать в контексте всего дружеского общения и переписки Ховельяноса и Мелендеса Вальдеса, и именно влиянию Ховельяноса следует приписать поворот Мелендеса к новым для него мотивам: философскому созерцанию природы, а затем и к гражданским идеям. Развивая вслед за Ховельяносом гуманистические идеи всеобщего блага и братства, Мелендес Вальдес вносит и свою ноту - экзальтированное умиление. Социальная тема преломляется в его стихах сентиментальным сочувствием страданиям труженика (в отличие от печальной, но сдержанной, реалистической констатации Ховельяноса). В своем программном произведении на гражданскую тему "Послании к принцу мира" (1795), написанном в тот момент, когда "просвещенные" питали беспочвенные надежды на то, что Годой станет покровителем задуманных и проводимых ими реформ, Мелендес Вальдес как бы переводит идеи "Доклада об аграрной реформе" Ховельяноса в поэтический план. Он рисует перед правителем картину "золотого века", который воцарится в Испании по завершении аграрной реформы и предоставлении земли крестьянам: "земледелец, который добр по инстинкту, будет добр по рассудку", вслед за расцветом сельского хозяйства возродится промышленность, и государство сможет восстановить империю уже не военными, а мирными, экономическими средствами. Певец любви и вина, таким образом, превратился в пропагандиста просветительской доктрины, не только этической, но и экономической.) "Романсов об Эльвире", воссоздающих средневековую легенду, он (по словам испанского поэта П. Салинаса) "робко постучался в двери романтизма".)"в двери романтизма" стучался не один Мелендес Вальдес, но и другие, более молодые поэты той же Саламанкской школы. Стихи Никасио Альвареса Сьенфуэгоса (1764-1809) порывают с размеренностью, дискурсивностью посланий и од Ховельяноса и с нежной напевностью ранних стихов его учителя Мелендеса Вальдеса. Поэтические монологи Сьенфуэгоса (например, "Влюбленный при отъезде возлюбленной") торопливы и сбивчивы; восклицания, вопросы, обращенные к невидимым, но управляющим судьбой человека силам ("Почему, почему вы нас разлучаете?") или к самому себе, бесконечные повторения слов или словесных лейтмотивов (в этом стихотворении через каждые несколько строк появляются то в утвердительной, то в вопросительной форме слова о бегущих лошадях, увозящих карету) - все это делает стих отчаянным, каким-то захлебывающимся. Поэтический язык Сьенфуэгоса также отличен от поэтического языка просветительского классицизма. Классицизм "упразднил" метафору как пережиток темного стиля барокко, как помеху ясности и всеобщей доступности мысли. Сьенфуэгос, как и другой молодой поэт той же поры, Фр. Санчес Барберо, вновь вводит в стих метафору. Упомянутое нами стихотворение об отъезде возлюбленной начинается строкой: "Открылась мрачная дверца печальной кареты и зовет ее в тюрьму". Карета-тюрьма - такой метафорический образ был абсолютно нов для испанского читателя, равно как и другие метафоры из стихов Сьенфуэгоса и Барберо ("одетая в траур ночь" или "снежная гордыня Гвадаррамы"). На рубеже XVIII-XIX вв. своеобразие поэтического языка воспринималось уже как признак формирования нового стиля. В 1807 г. критик Арриаса проте
стовал против "сложности и темноты", культивируемых новой поэтической сектой, что, по его мнению, предвещало "возврат к барокко". Разумеется, в силу исторических причин в Испании конца века отсутствовала общественная база романтизма, и предромантическая тенденция проявлялась в узкой сфере самовыражения поэтической личности. Все же эта тенденция, бесспорно, существовала и питалась разочарованием в идеалах просветительского классицизма.

Однако прежде чем крушение этих идеалов станет абсолютно очевидным и неопровержимым, ими вдохновится художник, чье творчество явится завершением эпохи.

Середньовічна цивілізація Європи

Університети середньовічного миру

В XI столітті, з утворенням міст, виникли приватні міські школи, у яких навчали практичним знанням. Учителі таких шкіл зазнавали критики за введення плати, оскільки знання вважалися даром Божиим, не підметом купівлі-продажу. В XII столітті на основі церковної системи семиступенчатого утворення й часток міських шкіл стали створюватися університети. Засновували їхні імператори, королі за згодою й під контролем католицької церкви. Першим університетом був Болонский - 1159 рік, другим - Паризький - 1160 рік, третім - Оксфордский - 1167 рік
Університет являв собою корпорацію студентів і магістрів. Він ділився на факультети: молодший і три старших (медичний, юридичний, теологічний). На чолі університету стояв виборний ректор, а на чолі факультетів - декани. Університет мав право видавати ліцензії на викладання й заняття медичною, юридичною й теологічною діяльністю.

Університет мав свій статут, суд і звільнення від податків. Студентом ставали в 12-15 років після присяги й запису в матрикул - список членів корпорації. Студенти слухали й записували ординарні лекції магістрів і докторів, які являли собою читання підручника. Потім випливало слухання екстраординарних лекцій початківців викладання. Практикувалися диспути. Починалося навчання на молодшому факультеті й тривало 5 - 7 років. Після прослуховування 2/3 курсів студенти здавали іспит комісії й одержували ступінь бакалавра, що дає право на читання екстраординарних лекцій. Студент ставав ліценціатом і готовив магістерську дисертацію, захист якої вважалася закінченням молодшого факультету. Після цього можна було надійти на старший факультет, де утворення тривало від 5 до 15 років. Там також ставали бакалаврами й ліценціатами, а закінченням підготовки вважався захист докторської дисертації.

В області знань середньовічна цивілізація дала винятково багато в порівнянні з античністю. Батьки церкви мали всі підстави критикувати мудреців стародавності за помилкове многознание, але повне невідання свого власного духовного миру. Саме в патристиці, у працях батьків церкви, були розроблені основні категорії й поняття теології, самої універсальної науки середньовіччя. Батьки церкви вперше осмислили сутність самого слова й установили, що кожне слово, подібно триєдиному Богові, складається із трьох іпостасей: морфеми, тобто буквеного кістяка, фонеми, тобто звукового наповнення слова, і семеми, а саме - закладеного в ньому змісту. Тим самим батьки церкви визначили багато відкриттів сучасної семіотики, особою лінгвістичної дисципліни, що займається вивченням змісту слів.

Батьки церкви заклали основи аксіології, теорії морального оцінювання. Вони заклали фундамент герменевтики, розробивши теорію чотирьох змістів, у яких належало сприймати увесь природний світ. Перший зміст - буквальний, або історичний, котрий закінчувався найменуванням речі або явища. Другий зміст - алегоричний, відповідно до якого явища зовнішнього природного миру суть прояву невидимого миру. Третій зміст - тропологический, що встановлював відповідності між явищами посюстороннего й потойбічного мирів. Нарешті, четвертий зміст - анагогический, що вказував ідеал морального поводження. Приміром, роза: у буквальному значенні - квітка; в алегоричному змісті - Ісус Христос, оскільки його голову покривали тернии зі стебел рози; у тропологическом змісті - це Царство Небесне, на яке указует сама квітка рози; в анагогическом змісті - це шлях страждання
Початок алегоричним тлумаченням поклав Амбрось Медиоланский (близько 397 року), а слідом за ним - Святий Ієронім (близько 420 року) і Августин. Своїх закінчених форм цей підхід досяг у діяльності Рабана Мавра (VIII століття), що склало «Алегорії до всього Священного Писання». Він же в трактаті «Про вселений» поширив цей прийом на увесь навколишній світ.

Історія древніх цивілізацій
Теологія й схоластика

Древні культури доколумбовой Америки

Культура ольмеков

Ольмекская культура (исп. olmecas), археологічна культура Мексики II-I тисячоріч до нашої ери (багато дослідників датують її початок лише 8 століттям до нашої ери). Умовно названа по ім'ю народів, що проживали на території нинішніх мексиканських штатів Веракрус і Табаско, відомості про які зустрічаються в письмових джерелах раннього колоніального часу.  Уже в II тисячоріччі до нашої ери ольмеки знали розвинене землеробство, будували поселення. До досконалості була доведена технологія обробки каменю.

Культуру ольмеков виділяють по ряду специфічних рис образотворчого мистецтва, що виражало релігійні мотиви. Найбільше що регулярно зустрічаються - зображення ягуара-дитини, маски ягуара, кам'яного голови в шоломах. Серед елементів матеріальної культури - гігантські кам'яні голови, гробниці зі стінами й перекриттями з базальтових колон або пісковикових плит, різьблення по базальті, зроблене обробка нефриту й серпентину, мозаїчні площадки із блоків серпентину й нефриту, дзеркала з полірованого каменю. Найбільш відомі центри ольмекской культури - Сан-Лоренсо, Ла-Вента, Трес-Сапотес, Серро-де-лас-месас. Збереглися ольмекские вівтарі, вирубані в скелях; залишилися гігантські кам'яні голови «негроїдного» типу, що залишили вчених у здивуванні; дійшла до наших днів ольмекская фресковий живопис. Ольмеки першими з американських племен стали використовувати знаки для запису цифр, створили ідеографічний лист, календар. Вони відрізнялися рідкими пізнаннями в астрономії, гомеопатії. Саме ольмеки відкрили гру в м'яч, що почасти нагадувала баскетбол: м'яч закидався в кільце, але не руками, а тілом - плечима, стегнами, сідницями, гравці надягали маски й нагрудники. Це була ритуальна гра, пов'язана з культом родючості; переможеному відрізалася голова. Ольмеки, на відміну від інших племен, використовували накладні бороди, практикували деформацію черепа, гоління голови, підпилювання зубів. У них був розповсюджений культ ягуара. На чолі суспільства стояли жерці-астрологи.

Про світогляд носіїв культури ольмеков можна судити по формах його втілення в зображеннях божеств. Серед них переважають зображення хижаків сімейства котячих. Імовірно, основним божеством ольмеков був ягуар. Його зображення зустрічаються як на монументальних скульптурах, які носили, видимо, публічний характер, так і в дрібній пластиці, призначеної для індивідуального користування - не тільки у виробах з дорогоцінних і напівкоштовних каменів, але й на кераміку, що, мабуть, свідчить про шанування цього божества різними соціальними шарами. Часто зустрічається стилізоване зображення морди ягуара. Те, що воно представлено на саркофазі, свідчить про зв'язок цього божества із загробним миром. У той же час, є моноліти, де впасти ягуара представлена у вигляді ніші, у якій сидить людина. На фрагменті однієї зі стел у Трес-Сапотес (тої самої, на якій є дата) вирізана личина ягуара з поточними з очей слізьми - три косих риси із крапельками на обох кінцях («у три струмки»!) під кожним оком. Таким чином, ягуар міг бути ототожнюємо з водами. Зображення істоти, що сполучить риси ягуара й дитини, сучасні дослідники також уважають уособленням бога дощу. Висловлювалося припущення, що зображення гігантських голів були пов'язані з культом божества кукурудзи.

На монументі з Ла-Венти представлено, можливо, одне з найдавніших зображень божества, що сполучить у собі риси змія й птаха. На ретельно обробленій поверхні кам'яного блоку зображена людина в складному головному уборі у вигляді пасти тварини, що розташувалася у вигині тіла гігантського змія. Голова змія більше схожа на голову хижого птаха, при цьому вона із гребінцем (можливо, з пір'я). Обертає на себе увага, що впасти надягнутої людиною маски й упасти бога-заступника подібні
Про форму ритуалу можуть говорити сцени, вирізані на деяких кам'яних монументах, які археологи вважають вівтарями. У ніші (символизировавшей печеру й паща божества) однієї з таких брил представлена людина у високому головному уборі, у якого на витягнутих руках лежить дитина з рисами ягуара. На бічних сторонах каменю перебувають ще істоти в довгих одягах і високих головних уборах. У них теж на руках дитини з особами, що нагадують ягуара. Одним з ритуалів була гра в м'яч, про яку говорять як наявність площадок для гри, так і приношення у вигляді каучукових м'ячів, знайдені в Ель-Манати на півдні Веракруса (пам'ятник датується XVI - XII сторіччями до нашої ери). Елементом ритуального оздоблення були маски. Видимо, якусь важливу роль у ритуалі грали дзеркала з відполірованого каменю. Їхні зображення зустрічаються на груди персонажів зі стел і вівтарів.

Поруч із ольмеками проживали сапотеки. В II - VIII століття вони перейшли до террасно-зрошуваного землеробства; вони винайшли спеціальні підйомники для подачі води на влаштовані в горах тераси. Вони першими почали обробляти мідну руду. На чолі суспільства стояв гоккитао, що володів політичною, військовою й судовою владою. Поруч із ним перебував жрець - цихатоо. Більшу роль грали провісники - коланихе. Існував поділ на області на чолі зі старійшинами. Сапотеки почитали як верховний бог Кокишека. Як і ольмеки, вони використовували двадцатиричную систему рахунку, сонячний календар в 365 днів і особливий ритуальний календар в 260 днів.

Залишається загадкою культура Теотиуакана. Невідома етнічна і язикова приналежність її творців. Це величезний для Америки культовий центр, «Місто Богів», площею тридцять квадратних кілометрів. У ньому піднімалися величні піраміди Сонця й Місяця, безліч скульптурних статуй різних богів. Головним богом був Кецалькоатль в образі Пернатого Змія. Особливе значення мала космологічна символіка п'яти Сонець:
1. Сонце Ночі у вигляді звіра із сімейства котячих, що символізувало найдавнішу епоху, царство тьми;
2. Сонце Подиху, символ Відродження;
3. Сонце Вогненної Зливи, що уничтожили все на землі, крім птахів;
4. Сонце Води, що зображувалося у вигляді риб;
5. Сонце Руху
На вершині храму Сонця перебував самий величний фетиш сонячного світила - круглий моноліт вагою 25 тонн і діаметром 3,5 метри, що вважають календарем. В IV - V століття культура Теотиуакана досягла найбільшого розквіту, а в VII столітті «Місто Богів» був занедбаний, і причини його запустіння залишаються невідомими.

В VIII столітті ольмеков перемінили тотонаки. Вони заснували столицю Семпоала, прикрасили її храмами й палацами. Тотонаки винайшли колону. Їм була відома ідеографічна писемність. Вони вміли робити папір з деревної кори, залишили книги й географічні карти. У тотонаков існувала постійна армія. Вони використовували працю рабів. Тотонаки вплинули на наступне кулінарне мистецтво Америки: вони створили емпанадас - блюдо з маїсового борошна й дичини, вони готовили накатамалес - маїсові коржі, напій із шоколаду - кульці й ін. Сапотеков перемінили миштеки. Вони вміли обробляти золото. Знали секрети виготовлення пергаменту й паперу, користувалися ідеографічним листом. Зберігся рисунковий кодекс на оленячій шкірі, одинадцяти метрів довжиною, складений «гармошкою» 44 рази.

Пам'ятники й окремі знахідки, подібні ольмекским, зустрічаються й за межами мексиканських штатів Веракрус і Табаско. Так, у Чалькацинго (штат Морелос) були знайдені многотонние валуни з вирізаними на них сюжетами, подібними ольмекскими: людина в пащі чудовиська, ікластий змій із крилом і ін. Подібні знахідки зроблені на тихоокенаском узбережжя Мексики (Чьяпас), у Гватемалі, Сальвадорі й Коста-Рике. Дослідники по-різному тлумачили цей факт. На початку вивчення ольмеков передбачалося, що ольмекские релігія й мистецтво поширилися до Мексиканського нагір'я й Гватемальського узбережжя, вплинувши на місцеві культури. Зараз переважає думка, що в II тисячоріччі до нашої ери в цих областях існували кілька подібних археологічних культур, які зберегли елементи цієї спільності в більше пізні епохи.

Історія древніх цивілізацій
Майянская цивілізація