Оповідання «Один день Івана Денисовича»

Стиск часу й концентрація простору - один з головних законів у художньому світі А. И. Солженицина. Саме тому його талант тяжіє до жанру оповідання - своєрідному стислому, згущеному варіанту великого епічного добутку. Оповідання "Один день Івана Денисовича" був написаний в 1959 році за сорок днів, коли письменник працював над главами роману "У колі першому". Головний герой - звичайний селянин, простій, невигадливий мужик

Подібні люди, по думці Солженицина, і вирішують долі країни, будучи носіями заряду народної моральності, духовності. Звичайна й у той же час неординарна біографія Івана Денисовича Шухова - головного героя оповідання - дозволяє письменникові відтворити героїчну й трагічну долю російської людини XX сторіччя. Читач довідається, що Шухов народився в 1911 році, жив у селі з типово російською назвою Темгенево. Як і мільйони солдатів, чесно воював

Поранений, не долікувавшись, Іван Денисович поспішив повернутися в лад. Потім біг з полону й разом з тисячами інших окруженців потрапив у табір як агент німецької розвідки, що виконував якесь завдання. "Яке ж завдання - ні Шухов сам не міг придумати, ні слідчий. Так і залишили просто - завдання".

От уже як вісім років Іван Денисович скитается по таборах, зберігаючи при цьому внутрішнє достоїнство. Він не змінює традиційним мужицьким звичкам ("себе не роняє"), не принижується заради курива або пайки й поготів не вилизує тарілки й не доносить на своїх товаришів заради кращої для себе участи. По тій же селянській звичці Іван Денисович Шухов почитає хліб (його він носить у спеціальному кармашке, у чистій ганчірочці), а коли їсть - знімає шапку. Не цурається він і приробітків, але завжди заробляє чесною працею

Совісність, небажання існувати за чужий рахунок, заподіяти комусь незручності змушують Івана Денисовича заборонити дружині збирати йому в табір посилки, виправдати жаднуватого Цезаря й "на чуже добро черева не розпинати". Шухов ніколи не симулює хвороби, а, занедужавши всерйоз, поводиться в санчастині винувато ("От що... Микола Семенович... я начебто це...

хворий - совісно, начебто заздрячись на що чуже, сказав Шухов"). Колоритний народний характер Івана Денисовича вимальовується в сценах роботи. Головний герой і муляр, і пічник, і швець, і різьбяр толю. "Хто дві справи руками знає, той ще й десять підхопить", - помічає А. Солженицин. Навіть в умовах неволі Іван Денисович береже й ховає кельню

Уламок полотна пилки в його вмілих руках перетворюється в шевський ніж. Мужицький господарський розум Івана Денисовича не може упокоритися з перекладом добра. Ризикуючи спізнитися в лад і бути покараним, він не йде з будівництва, щоб не викидати розчин. Навіть у неволі його охоплює азарт роботи. При цьому відчуття Івана Денисовича й самого Солженицина виявляються як би невіддільними друг від друга: "Кельнею захоплює Шухов паруючий розчин <...>. Розчину кидає він рівно стільки, скільки під один шлакоблок. І вистачає з купки шлакоблок (але з осторожкой вистачає - не продерти б рукавицю, шлакоблоки б'ють боляче), і ще кельнею розрівнявши - шлеп туди шлакоблок! І зараз же його підрівняти, боком кельні підбити, якщо що не так, щоб зовнішня стіна йшла по схилі, і щоб і вдлинь цегла плиском лежала, і щоб поперек теж плиском. І вуж схоплений, примерз. <...> Оком по схилі. Оком плиском. Схоплено. Наступний! <...> Шухов і інші муляри перестали почувати мороз. Від швидкої захватчивой роботи пройшов по них спершу перший жаркий - той жаркий, від якого під бушлатом, під тілогрійкою, під верхньою й нижньою сорочками мокреет. Але вони ні на мить не зупиняючись і гнали кладку далі й далі. І годиною через і пробив їх другий жаркий - той, від якого піт висихає. У ноги їхній мороз не брав, це головне, а інше ніщо, ні вітерець легкий, що потягує - не могли їхніх думок відволікти від кладки. <...> Бригадир від пори до пори крикне: " Раство-Репетую!" И Шухов своє: " Раство-Репетую!" Хто роботу міцно тягне, той над сусідами теж начебто бригадира стає. Шухову треба не відстати від тої пори, він зараз і брата рідного по трапі з носилками заганяв би". Як уважає Солженицин, людське достоїнство, рівність, воля духу встановлюються в праці. Саме в процесі роботи зеки жартують і навіть веселяться. Після появи оповідання довго не вщухали суперечки, чи позитивний герой Іван Денисович. Критики, що звикли, що народний герой повинен бути без сучка без задирки, були збентежені тим, що той сповідав табірну мудрість ("Крекчи так гнися. А впрешся - переломишся"), а не кидався, як це було прийнято в радянській літературі, в "бій з недоліками". (Наслідку цієї "боротьби" А. Солженицин показав на прикладі кавторанга Буйновского.) Ще більші сумніви викликало проходження Івана Денисовича іншому табірному правилу: "Хто кого зможе, той того й гризе". В оповіданні є епізоди, коли герой відбирає підношення в слабака, исхитрившись, "веде" толь і обманює краснорожего кухарі. Однак щораз Іван Денисович діє зовсім не для себе, але для всієї бригади. Йому важливо нагодувати товаришів, утеплити вікна й урятувати здоров'я товаришів. Найбільше здивування в критиків викликала фраза про те, що Шухов "вуж сам не знав, хотів він чи волі ні". Однак, у ній є значний для Солженицина зміст. В'язниця, по авторі, є величезне зло, насильство. Однак страждання й жаль сприяють моральному очищенню. "Жилаве" не голодне й не ситий стан" прилучає людини до більше високого морального існування, поєднує з миром. Всім своїм поводженням у таборі герої А. Солженицина начебто підтверджують правоту Пьера Безухова, що затверджувало, що душу неможливо взяти в полон і позбавити її волі. Формальне звільнення вже нічим не зможе змінити мир і систему цінностей Івана Денисовича. Важливість цієї системи проявляється при зіставленні Івана Денисовича Шухова з іншими персонажами: кінорежисером Цезарем, моряком Буйновским, старим зеком-інтелігентом