Корейша Іван Якович. Продовження історії життя — Частина 3

 

Цікаве свідчення залишив головний лікар лікарні Василь Федорович Саблер. Один раз якась пані Ланская попросила доктора зробити їй люб'язність і показати знаменитого на всю Москву блаженного. Саблер запитав в Івана Яковича дозволу привести до нього даму. Корейша відповістив згодою, але при відвідуванні повівся дивно - на питання не відповідав, тільки вперто просив доктора зняти лівий чобіт, присуджуючи: «Вузький боляче». Доктор, природно, не обертав уваги на слова хворого й все-таки, по настійних проханнях пані Ланской зняв лівий чобіт. Тільки після цього Корейша став відповідати на питання гості. Доктор же так і простояв всю бесіду в одному чоботі

Взувся він уже за порогом палати Корейши. Вертався додому доктор у колясці. Зненацька коня понесли, кучері не змогли з ними впоратися й зстрибнув з козел, слідом за ним вистрибнув з коляски й переляканий доктор. При цьому він дуже невдало впав і зламав ліву ногу. Нога так розпухнула, що ніяк не вдавалося стягти з її чобіт, довелося його різати. Відвідавши доктора, пані Ланская нагадала йому слова Корейши. Уже згадуваний автор книги про Корейше Олександр Федорович Киреев згадував, що, коли зібрався женитися, батько його послав Іванові Яковичу записку: «Благословите раба Олександра одружитися з рабою Федосьею».Записка повернулася, на ній рукою Івана Яковича був приписаний дивний, як тоді здалося, відповідь: «Не з Федосьею, а з Ганною».

Але незабаром сватовство зненацька розбудувалося, а через два роки А. Ф. Киреев дійсно женився на Ганні. Він же згадує, як Іван Якович вилікував його від холери, і приводить інші численні випадки чудесних зцілень і прорікань юродивого. От деякі з них. Іван Якович якось змусив Федора Киреева, батька спогаду, що залишило, Олександра Федоровича, розбивати разом з ним пляшки

Батько випадково порізав собі щоку осколком. Блаженний взяв щіпку піску, змішаного з битим склом, і потер батькові щоку. Згодом не знайшли й сліду порізу. Родина Киреевих зубожіла, і батько засмучувався. Він, як звичайно, відправився до Івана Яковичу, а в його відсутність прийшов лист. Повернувшись, батько розповів, що Іван Якович не обертав на нього уваги й лише перед його відходом порвав папірець, поклав неї в його кишеню й велів перерахувати клаптики, закінчивши справи, але вже не Вмоскве.

У присланому ж Федору Кирееву листі пропонувалася справа в Коломне на два тижні, закінчивши яке, він одержав 1 800 рублів. Згадавши випадково про папірці, Федір перерахував їх. Клаптиків було рівно 18. Якийсь пан задумав грандіозну будівлю. Він прийшов до Івана Яковичу запитати, скільки йому землі купити. Іван Якович відповів, що більше трьох аршинів йому не знадобиться. У той же рік пан умер. У Киреевих був слуга, Артем

Він просив старшого Киреева взяти його до Івана Яковичу, щоб той допоміг йому грошима на хату. Нарешті батько погодився, і вони разом відправилися. Приїхавши, Киреев представив Артема й виклав його прохання. Іван Якович велів Артемові лягти на спину, і коли той ліг, став плазувати довкола нього й уважати ріст. А потім сказав Артемові, що избенку без нього побудують. Повернувшись додому, Артем пішов за водою й по дорозі знайшов жменю монет. Потім пішов ще кудись, знайшов ще монети. Незабаром приїхав син Артема й забрал його на три дні в село. Повернувся син через тиждень без батька

Артем умер. Олександр Федорович хворів на холеру, і ніхто не міг допомогти йому. Батько його відправився до Івана Яковичу. Той посадив його й змусив розплітати кульок. Спочатку батько пручався, але потім скорився. З кулька вийшла довга мачула. Іван Якович велів пов'язати живіт хворого мачулою, а в рот налити маслечка від Иверской Божої Матюкай

 

Побоюючись, що сина вже немає в живих, Федір Киреев дуже квапився. Він виконав всі, як велів Іван Якович, і хворий відразу заснув. Уночі Олександр Киреев захотів їсти, а незабаром і зовсім поправився. Прийшла до Івана Яковичу бідна жінка, устала у входу, щоб нікого не стискувати, 20 копійок за неї хтось із жалості поклав. У цей час багата дама подарувала Іванові Яковичу аршин дорогої тканини за коштовну раду. Він взяв тканину й віддав його бідній жінці, щоб та купила собі хліби

Виявилося, що вона з дітьми своїми три дні нічого не їла. Уже в глибокій старості, уступаючи слізним проханням племінниці, Іван Якович написав наступне прохання: «Звернете милостиву вашу увагу на Івана Яковича, исходатайствуйте йому волю з лікарні на чисте, прохолодне повітря, до рідної племінниці моєї диаконице Марії. За таке ваше милосердя віддасть вам Бог і Господь і Дух Святий, у Єдиної Трійці славимий! Амінь». Іван Якович, багато років содержавшийся в лікарні, не сподівався на позитивну відповідь. Але на той час уже всім було ясно, що ніякої небезпеки для навколишніх він не представляє, і йому було дозволено покинути лікарню. Коли із цим рішенням ознайомили Івана Яковича, він рішуче заявив, що нікуди з лікарні йти не хоче, а в пекло тим більше. У цьому найбільше яскраво виявилося його неприйняття мирського життя у всіх неї проявах

В останні роки життя Корейша практично не вставав зі свого ложа. Але до останнього дня намагався допомогти нуждавшимся. Якщо ж не міг допомогти радою, писав на клаптиках паперу великі й витиеватие записки самому митрополитові. Як це ні дивно, митрополит клопотання Корейши завжди задовольняв, роблячи подавцям записок від нього матеріальну допомогу, часто досить солідну. Кончину свою він передчував і пророкував заздалегідь: за вісім днів до смерті просив зварити ушицу з восьми риб, напередодні кончини ліг спати ногами до образів, так, як повинен лежати небіжчик. 6 вересня 1861 року попросив священика соборувати його й прилучити святих таємниць. Із працею прийняв всіх відвідувачів, а коли відпускав останню жінку, підняв руку й вимовив: - Спаситеся, спаситеся, урятована буди вся земля!

И відразу помер. По настійному проханню численних шанувальників і особистому розпорядженню митрополита Московського святого Філарета (Дроздова) похований був Іван Якович праворуч від Церкви Святого Пророка Илии в Черкизове. Прийнято було в увагу й клопотання про це племінниці покійного, чоловік якого був дияконом цієї церкви. От як Г. Скавронский в «Нарисах Москви» описав похорони Івана Яковича: «У продовження п'яти днів., відслужено більше двохсот панахид; Псалтир читали монашенки, і від ретельності деякі дами небіжчика безупинно обкладали ватою й брали її... квіти, якими була прибрана труна, розхапували вмить... Багато хто ночували біля церкви... Довгий час на могилі служили до двадцяти панахид у день».

Горицкий, що опублікував власну одповідь на твір Прижова й власноручна відповідь, що надрукувала нібито, йому Івана Яковича, у передмові до своєї брошури написав про Івана Яковичі наступне: «...він не лжепророк, і навіть не пророк, а звичайна людина, завдяки духовному вихованню своєму й лагідності душі що зажадав жити в самоті, у лісі, але насильно витягнутий зі своєї «келії» і поміщений серед душевнохворих, а тепер що безкорисливо подає ради всім добрим людям». Варто врахувати, що спочатку Корейша хотів усього лише самоти. А до епатажу він удався тоді, коли йому спробували нав'язати неприйнятне їм, але зате загальноприйняте поводження. Коли ж це не вдалося, його проти волі помістили в лікарню, оголосивши божевільним. Помітьте, навіть не оглянувши! Фактично в такому ж положенні перебував блискучий аристократ Чаадаєв, формально оголошений божевільним, з гіркою усмішкою називавший це «моє блискуче божевілля», що писало: «Тут нині всі такі пустуни, не стратять - божевіллям покарають».

До того ж подвиг юродства не зрозуміти до кінця людям мирським. Бачення й розуміння, світогляд людини мирського й церковного - якісно різні. Був у мене замолоду такий випадок: працював я над невеликою п'єсою про Іуду й Пілата. Перечитав безліч усіляких книг і трактувань - від Біблії і Євангелій до Анатоля Франса й Леоніда Андрєєва. І треба сказати, відомий учинок Іуди, що сприймався й трактувався мною раніше категорично й однозначно, увів мене в сумніви. Додав сумнівів ще й Ренан зі своїми метаннями із крайності в крайність. Став я в усіх випитувати: у чому ж СУТЬ зрадництва Іуди? Відповіді одержував частіше. банальні, часом.

самі несподівані, наприклад: зі шкідливості. Випадок звів мене зі священиком. Він вислухав мою розповідь і запитав, як я думаю сам. Я чесно сказав, що не знаю, можливо, з користі? Але Іуда сам кинув отримані гроші... Словом, не знаю, інакше б не розмовляв з ним, а давно написав п'єсу й заспокоївся. І у свою чергу запитав священика, як думає він? Відповідь мене буквально приголомшив. - А ніяк не думаю, - відповів священик