Імперія Оттонов

Середньовічна цивілізація Європи

Імперія Оттонов

У середині Х століття, коли каролингская династія, що висувала імператорів, вгасала, і після смерті Лотаря II імператорський престол виявився вакантним, відбулося стрімке піднесення саксонської династії німецьких королів. Особливо піднялися Оттон I Великий (936-973 роки). В 951 році, скориставшись скаргою Адельгейди, удови Лотаря II, заточеної в Каносском замку, він зробив похід в Італію, звільнив спадкоємицю Італійського королівства Адельгейду й, обвінчавшись із нею, додав до корони короля Німеччини регалії Італійського королівства. Після голосної перемоги при Леху в 955 році, що покінчила з набігами угорців, Оттон I одержав загальне визнання як охранитель спокою в християнському світі, а германці здобули репутацію богоизбранного народу. Невипадково саме до нього звернувся по допомогу тато Іоанн ХII, що тісниться багатьма ворогами. В 961 році Оттон I із тріумфом увійшов у Рим і як вибраний Богом переможець одержував сеньориальние права на Священне місто й імператорський вінець. Рік по тому він урочисто коронувався імператорською короною, проголосивши твердження «Священної Римської імперії німецьких націй». При ньому влада імператора була настільки сильна, а стан римської церкви - настільки жалюгідно, що в особі Оттона бачили єдиного гідного правителя всього християнського универсума й предстателя перед Богом, що міг судити, зміщати, призначати римських тат і головувати на церковних соборах. Незабаром після помазання Оттон призвав ведшего аморальне життя тата Іоанна ХII до відповіді, скликав собор, що засудив первосвященика, позбавивши його сану й відлучивши від церкви. По визначенню імператора татом був вибраний Лев VIII (963-965 роки), що приніс присягу на вірність Оттону I.

Імператор став практикувати призначення на церковні посади. Зокрема, відомо, що він відправляв на Русь Адальберта як єпископ, втім, незабаром вигнаного. Низложенний Іоанн ХII, однак, не погодився з рішенням суду, уважаючи імператора неправомочним скликати собор, керувати його діяльністю й взагалі втручатися в справи церкви. Він почав війну з імператором, зайнявши Рим, змусивши бігти Лева VIII і анулювавши постанови Оттоновского собору. Розв'язка пішла зненацька: один раз тата знайшли мертвим на ложі однієї з його коханок, убитим, за словами хроніста, самим Дияволом. У спадкоємці йому був вибраний Бенедикт V (964 рік), не визнаний імператором, відсторонений від керування церквою й засланий у провінцію.

Подібно Оттону Великому поводилися відносно папства і його спадкоємців - Оттон II (973-983 роки) і особливо Оттон III (983-1002 роки), син візантійської принцеси, що відродив пишність римського двору із властивими той етикетом, одягами й придворними посадами, що володіла піднесеною поетичною душею, трохи преувеличенно порівнюваний з Аристотелем і Костянтином. Його вчителем і духівником був чернець Герберт Ориньякский - один з ученейших людей того часу, алхімік і астролог, що пророкував близький кінець світу, теолог і математик, введший у вживання арабські цифри. З волі імператора він був вознесенський на папський престол під ім'ям Сильвестра II (999-100З роки). З його теологічною діяльністю зв'язане формулювання концепції «універсальної монархії», на чолі якої покликаний стояти імператор, що одержував владу над християнськими народами по «божественному мандаті». Його співправителем є тато, що повинен відмовитися на користь імператора від домагань на світські прерогативи, залишаючи за собою тільки справи віри. Тут Сильвестр II уперше висловив сумнів в істинності грамоти про «Константинове Дарунок», що часто використовувався для обґрунтування теократичних амбіцій Рима. Згода між імперією й католицькою церквою на основі визнання верховенства імператора виявилося можливим тільки при Оттоне III і Сильвестрі II і тільки напередодні Першого кінця Світу, перед настанням 1000 року, коли імператор і тато спорудили в Римі високу вежу, обставлену свічами, на якій і той, і інший, уставши на коліна, денно й нощно молилися про порятунок усього християнства.

Криза церкви й піднесення імперії, неминуче повлекшее за собою реновацію язичества, викликали епідемії страху самим фактом існування цих двох протиборчих сил подібно боротьбі Христа й Антихриста. Пугала роздвоєність, неможливість вибору істини. Свій шлях подолання згубного роздвоєння запропонували в Х столітті ідеологи клюнийского руху, насамперед Святий едд - засновник монастиря в Клюни. Головним лихом сучасної йому церкви він уважав її обмирщение, що веде до розриву між високим покликанням до порятунку й мирським прагненням до влади, багатству й тілесним насолодам. Їм були сформульовані основні принципи виправлення церкви: по-перше, заборона практики продажу церковних посад (симонія), приведшей до того, що татами, єпископами й абатами ставали не володіли належними достоїнствами; по-друге, осуд, як неприпустимого, співжиття священиків з жінками (конкубінат), що втягував церкву в мережі мирських інтересів, майнових і спадкоємних суперечок, і одночасне відновлення обітниці безшлюбності (целібат); по-третє, скасування звичаю світської інвеститури, що ставили церкву у васальну залежність. Рух, початий еддом, не тільки привело до висновку церкви із кризи й підвищенню її авторитету, але й додало сили для твердження своєї переваги над імперією.

Історія древніх цивілізацій
Диктат церкви