Диктат церкви Середньовічна цивілізація Європи

 

Зі стін Клюни вийшов чернець Гильдебранд (1013-1085 роки), незвичайно честолюбний і амбіційний, доведший до межі теократичну ідею універсальної монархії на чолі з татом. Із сорокових років XI століття він реально керував політикою Рима. Їм редагувалися постанови соборів, складалися проекти папських булл. Їм був запропонований знаменитий порядок обрання тат, прийнятий Латеранским собором 1059 року, відповідно до якого тат належало вибирати на конклаві кардиналів, тобто в закритому «під ключ» (cum clave) приміщенні, щоб не випробовувати тиски на волю вибірників з боку світських осіб і, насамперед, імператора. На його настійну вимогу були прийняті вимоги клюнийской реформи церкви, по якій отрешались від сану всі священики-симонисти й скомпрометировавшие себе конкубінатом.

 Ченцем Гильдебрандом був складений «Диктат Тата», що проголошував абсолютну владу понтифика, непогрішного у своїх діях, що стояли над церковною й світською ієрархією й навіть над соборами, що мав право звільняти підданих від присяги неугодним правителям, распоряжавшегося знаками королівського й імператорського достоїнства. «Одному йому всі князі цілують ноги»,- заявлялося в цьому документі. Гильдебранд, переконаний у святості влади тат, низько оцінював владні повноваження світських правителів. «Хто не знає,- писав він,- що королі й князі ведуть свій початок від тих, які не знали нічого про Бога, але гордістю, хижацтвом, підступництвом, убивством, злочинами всякого роду забрали владу від Князя століття цього, саме Диявола, щоб сліпою пристрастю й нестерпною неправдою панувати над собі подібними»; «Кожний добрий християнин,- містив Гильдебранд, - має більше права на королівський титул, ніж дурні князі.» Кілька разів він був претендентом на папський престол, але терпів невдачі на виборах.

Не всі розділяли переконання Гильдебранда. Його гудив за світський екстремізм єпископ Гумберт, глава того плину в церкві, що наполягало на автаркії, тобто самостійності, незалежності церкви. Його засуджував за властолюбство й гординю, називаючи «святим Сатаною», Петро Дамиани, що виступав за союз церкви з імперією. Тільки порушивши постанову про конклав як умові обрання, Гильдебранд зміг домогтися тіари зі схвалення не кардиналів, але юрби, ставши татом Григорієм VII (1015-1085 роки). Свій понтифікат він почав зі скинення всіх священиків, що купила посади за гроші або, що одержали їх в акті імператорської інвеститури; він вигнав всіх кліриків, що порушили целібат. Він проявляв себе як верховний сеньйор і в чисто світських справах: інвестував корони Польщі, Угорщини, Данії, Німеччини, скинув імператора Візантії Ничипора Вотаниата, загрожуючи йому хрестовим походом, санкціонував вторгнення Вільгельма Завойовника в Англію.

 

Своїми діями новий тато викликав протест імператора Генріха IV (1056-1106 роки). У п'ять років він був вибраний королем і, як писав хроніст: «Не превстиг у мудрості ні перед людьми, ні перед Богом», осягнувши із граматики тільки одну «самосскую букву» - в - і те її одна ліву - гріховну - частина. Генріх IV заборонив проведення Клюнийской реформи в німецьких землях, скликав собор у Вормсе, що визнав прихід до влади Григорія VII неканонічним, оголосив його низложенним за впадання в єресь (він дійсно мав зв'язки з північно-італійськими патаренами), за захоплення магією й астрологією (він обчислював по зірках долі своїх ворогів), за прелюбодейство (у нього були якісь відносини з маркграфинею Тосканской, володаркою Каносского замка).

У відповідь на це Григорій VII відлучив в 1076 році імператора від церкви, обвинувативши його в незаконному користуванні владою, в убивстві трьох королів, у тім, що він «досяг влади кровопролиттям і, спустошуючи все вогнем, грабіжництвом і мечем, домагається тепер затвердити свою необмежену владу в церкві й державі». Одночасно тато звільнив від присяги Генріху IV всіх його васалів і підданих, викликавши тим самим загальне повстання проти опального імператора й санкціонувавши обрання альтернативним імператором Рудольфа Швабського. Генріх IV змушений був шукати примирення з татом. Він почав зневажливе паломництво в грубих одягах, босим, із дружиною й грудним сином. Генріху довелося йти довгим, кружним шляхом через землі васалів, що зберегли лояльність,, але й там за право проходу йому часом доводилося платити цілими провінціями. У холодний зимовий час, терплячи нестатки, він переборов Альпи й прийшов до Каносси, самому неприступному замку в Європі, де тоді вкривався опасавшийся за своє життя тато. Перед вратами замка він стояв кілька днів у приниженій позі прохача, босий, з непокритою головою, посипаної в знак покаяння попелом. Він був пропущений за перший ряд кріпосних стін і ще три дні очікував милості тата. Нарешті Григорій VII снизошел до його благань і вийшов, Генріх упав ниц і цілував татові ноги. Тато підняв раскаявшегося імператора й зняв з його відлучення. Після цього Генріх IV зброєю домігся замирення в Німеччині й почав війну з татом.

Вся католицька Європа розкололася на дві партії: гвельфов - прихильників тата, що одержали свою назву по роду Вельфов, з якого обиралися анти-імператори, і гибеллинов - прихильників імператора, названих так по родовому замку Штауфенов, династія яких була в той час правлячої у Священній Римській імперії. В 1080 році пішло друге відлучення Генріха IV, щоправда, що вже не мало колишнього значення. Імператор опанував Римом. Тато, боячись судна й розправи, зник у неприступному замку Святого Ангела, а потім, визволений своїм васалом, герцогом сицилійських норманнов, біг на південь Італії. Зібраний імператором собор назвав бажаного Генріху IV понтифика.